~6~

– Який у нього характер? 

– Він важкий, але нас об'єднує любов до чорної кави. 

                                              ★★★ 

  Я сидів на лавці. Одяг майже обсох, і я розумів, що якщо продовжу постійно мокнути, то до добра це не доведе. 

– Треба припиняти постійно мокнути, а то щось точно підчеплю, – сказав я, звертаючись і до себе, і до Імрана. Він сидів поруч. 

– І що? 

– Як що? Помочимося трохи, та й усе. А далі спокій. Те, про що ти мрієш. 

– Імран, ти про що говориш? – я застиг, усвідомивши, про що ми зараз говоримо. Ми говоримо про те, про що я ненавиджу думати. 

– Про тебе. Про твої думки й бажання. 

– Це не правда. 

– Невже? Ти хочеш знайти своє місце, але у тебе немає жодних можливостей для цього. Ти хочеш нових знайомств, але боїшся людей. Ти хочеш спокою і щоб твої накручування та страждання припинилися. Це можливо, але є всього один спосіб. 

– Припини, я не хочу цього робити! 

– І що? Все одно буде по-моєму. 

– Ти мене не змусиш, не мели дурниць. 

– Ти мій раб. Ти сам скоро це зрозумієш. 

  Я захотів, щоб він пропав. Пропав з моїх думок, пропав з моєї душі, пропав у реальності, я не хочу чути його, я не хочу. І не виходило. Я все одно відчував ці сині очі біля себе. Я так сильно ніколи не лякався. Стало так холодно і страшно, що у мене закрутилася голова, потемніло в очах, і здавалося, наче зараз знудить просто на центральній вулиці. 

  Я підірвався і побіг до пакета, дістав блокнот і почав панічно матиляти головою, шукаючи хоч когось, хто міг би дати телефон. Біля фонтану стояла молода мама, яка підтримувала свою дитину, що намагалася доторкнутися до води. 

– Пані, дасте зателефонувати? – Дама провела мене поглядом і, помітивши сльози, від яких заливалися очі й я нічого не бачив, дістала мобільний і всунула мені. Я взяв у неї мобільний і ввів цифри. Пару гудків, які тривали як вічність, і вона взяла слухавку. 

– Ідо?! Ідо, прошу вас, скажіть, що ви ще не далеко від міста, де ви мене висадили. 

– Що сталося? 

– Я вас прошу, давайте зустрінемося, я маю неймовірні проблеми, будь ласка.

  Вона погодилася. Я пояснив їй, де я, і вона прибула десь через 20 хвилин. І 20 хвилин я не чув Імрана, але знав, що він поруч. Вона бачила мою паніку, її було важко не помітити. Спершу вона запропонувала кави. У мене не було вибору, я погодився. Коли у мене запитали, яку я хочу, я трохи прийшов до тями, страх трохи відступив і спустив мене на землю. Я думав над вибором кави. 

– Найміцнішу, що у вас є, – сказав Імран, і по моїх щоках знову потекли сльози.