1

Антер

Талі мовчить. Уривки думок в голові. Наприклад, про ціну моєї свободи, що так і не відбулася. Починаючи з капсули, яка, щоб відірватися від планети, повинна бути заправлена божевільним за вартістю енергопаливом, і закінчуючи, можливо, чиїмось життям. Не уявляю, що далі. По-хорошому, треба б запитати у Талі, може, якісь інструкції є на цей рахунок. Але так не хочеться звалювати рішення на неї.

Втім, обговорити важливіше. Талі клубочком згорнулася у мене на руках в своєму тонкому пеньюарі, підібрала коліна, поклала голову на груди. Погладжую спину, торкаюся пальцями до хребта, перед очима досі стоїть розплавлена ​​тканина.

– Які у нас подальші плани? – все-таки цікавлюся. Чую ледь вловимий подих.

– Чекати, – веде плечем. – Які ж іще? Тікати зараз не має сенсу, надто підозріло. Якщо вже відразу ніхто не погнався і не затримав, тільки гірше зробимо. Сподіваюся дочекатися Марка.

Немов у відповідь на її слова лунає позивний вхідного комунікатора. Талі кидає на мене погляд, якусь частку секунди в очах тремтить страх, потім переді мною знову таринська пані – впевнена в собі і абсолютно спокійна.

Саджу на диван, поспішаю відвести медкабіну під сходи, по дорозі скидаю футболку в утилізатор – хтозна які на ній частки.

– Штани теж? – питаю. Розглядає мене секунду, киває – штани летять туди ж. Потрібно буде сказати, що «сітку» поклав поки в стіл.

Сидить в поблажливо-розслабленій позі. Відповідає.

При виді жінки в поліцейській формі навіть у мене калатає серце. Талі ж піднімає брову з подивом та деяким невдоволенням. Заглядаю в гостьову душову за рушником, обернути навколо стегон. Не хизуватися ж тут перед ними.

– Вибачте, що відриваю, пані Станянська, капітан Віаль. Ви не могли б приділити мені кілька хвилин?

– Слухаю вас, – киває Талі.

В голову лізуть непотрібні думки, що я і прізвища її не знаю. Збирався колись один шукати Ямаліту Станянську. І ще про те, що вона ризикнула назвати справжнє ім'я. Вже давно.

– Якщо дозволите, можна переговорити з вами особисто?

Підходжу, сідаю про всяк випадок на підлогу. Талі відкриває двері не піднімаючись, так і хочеться чимось прикрити тонкий пеньюар поверх оголеного тіла. Але Талі і не думає прикриватися, навпаки, всім виглядом демонструє, що її відірвали від улюбленого заняття таринських аристократок. Напевно, правильно, що впустила, а не пішла розмовляти на поріг: нам тут приховувати нічого.

Поліцайша заходить, одна – добрий знак. Пробігається поглядом по вітальні, начебто лише злегка оглядається, але напевно зауважує багато нюансів. Ще раз вибачається, Талі робить якийсь нетерплячий рух.

– Вибачте, пані, що відриваю, але нам дуже потрібна ваша допомога. Ви сьогодні близько п'ятнадцяти дня виїжджали за місто по сто третій західній трасі? – цікавиться полісменша. Талі невдоволено хмуриться:

– Сподіваюся, ви не чекаєте, що я почну звітувати?

– Пані, ми зв'язуємося з усіма, хто знаходився в цей час в цьому районі. Там зафіксовано спалахи, схожі на променеві постріли, – цікаво, людей прилади не засікли, або просто нам не кажуть? – Ви нічого незвичайного не бачили?

– Та ні, – Талі знизує плечима.

– Згідно з даними дорожньої служби, ви пробули в лісі не більше півгодини...

– Послухайте! – Талі обурено змахує рукою. – Я не розумію, чого ви від мене хочете. Заїхала пошукати покривало, яке днями забула.

Намагаюся пригадати дорожню програму. Машини фіксуються над покриттям, а ті, що летять вище – по-моєму, потрапляють під спостереження іншої, спеціальної міської повітряної мережі. А в лісі, ймовірно, ніякої мережі немає. Певно, можливо відстежити гравікар і з супутника, але це якщо свідомо стежити. Чи знають вони, де саме ми були? Чи залишилися там сліди пострілу? По-моєму, капсула його нейтралізувала. Може, хтось бачив, як Марк переслідує невідомих? Напевно, ми на той час уже поїхали.

– Знайшли? – немов мимохідь цікавиться поліцейська.

– Та що йому зробиться, валялося де впало, – знизує плечима Талі.

– А місце вказати змогли б?

– Не запам'ятовувала. Так, проїхалася приблизно в тому напрямку, сама не очікувала, що виявиться.

– Ми намагаємося розібратися в тому, що сталося. Будь-яка інформація може бути корисною. Якщо дійсно стріляли, можливо, хтось поранений, – обережно каже поліцайша.

– Ну що це за покарання! – вигукує Талі. – Куди не піду, скрізь до мене хтось чіпляється, вже і в ліс не можна заїхати, щоб поліція не з'явилася, – ледь змінює тон, починає скаржитися, та так, що відразу пожаліти хочеться. – Трохи подалі запливла – одразу ж підводний човен, зацікавилася печерою – лео-пума, пішла в музей – там тривога. До мого раба на вулиці чужі господині чипляються, до моєї рабині – брат подруги з дружком, це просто якийсь жах! Пішла з дому – сюди увірвалися, раба побили! Іноді виникає враження, що хтось спеціально хоче вижити мене з Тарина! Пані Келла обіцяла, що більше ніхто... а вони все одно! Хоч не виходь з дому!

Поліцайша не перебиваю – навпаки, киває співчутливо. Двоїсте таке відчуття. З одного боку, Талі все так розгортає цікаво. А з іншого, працюй я в спецслужбі, зацікавився б, чому саме з інопланетянкою відбуваються такі дивні речі. Втім, вони ж напевно знають набагато більше і про подію в музеї, і, можливо, про лео-пуму. Напевно, у них є і якісь свої внутрішні перипетії – між Главами, родами, відомствами і чим там ще.

У будь-якому випадку, якщо поліцайша щось до нас має, то мовчить. Талі ж завдає контрольний удар:

– Між іншим, – трохи подається вперед, звузивши очі, – я так і не отримала відповіді, хто і навіщо тоді увірвався в мій будинок! Хіба це не у вашій юрисдикції? Чому...

– Вибачте, пані, але з цим питанням, будь ласка, зверніться до дільничних поліцейських. А я представляю дорожній патруль, і на жаль, нічим не можу допомогти. Якщо ви щось згадаєте, будьте ласкаві, зв'яжіться з нами, – поліцайша кладе на стіл стереокарточку.