1

Друзі!

Перед вами четверта книга серії "РАБ". Якщо ви тут уперше, будь ласка, починайте з першої книги, щоб отримати максимальне задоволення від читарння!

1. "Чужий біль". 2. "Візьму твій біль". 3. "Смак свободи". 4. "Грані довіри".

Автор з нетерпінням чекає ваших відгуків!

Антер

Вночі довго не міг заснути, обмірковував те, що трапилося, сподівався, лаяв себе, боявся, спалахував, і так по колу.

Є такі слова, події, які стають якорями в низці днів, що пропливають. Можливо, я не згадаю сказаних слів, але ніколи не зможу забути Талі в моїх руках, її очі, голос, ніжні губи...

Вона дивовижна. Неймовірна. Кожен раз так боюся розчаруватися, а їй вдається відродити мене однією усмішкою, теплим поглядом. Що я без неї? Але як це не дивно, її приваблює саме те, що у мене залишається без неї. Або мені дуже хочеться в це вірити.

Адже на якісь божевільні миті здалося, що ти теж...

Проводжу рукою по губах, торкаюся, навіщо ти дала мені цю надію, а потім м'яко, але наполегливо відмовила, відсторонила, нагадала, хто я. Тепер до кінця життя не зможу забути твій поцілунок, буду думати про те, що могло б бути... Якщо б я залишався вільним, якщо б не побував у Аміри і решти, якщо б не стояв у кафе перед тобою і іншими відвідувачами зі спущеними штанами, боючись взягнути їх, адже це свавілля...

Відчуваю, як щоки заливає жар сорому, нікчемо, про що ти думав, на що розраховував? Кого хвилюють почуття раба? Тільки того, хто хоче познущатися над ними.

В цьому будинку, на цій планеті раптом стало так неймовірно тісно. Чи це в грудях тісно. Не можу зрозуміти.

Напевно, вона вже спить. Встаю, наближаюся до дверей. Не замкнула. Виходжу, свою теж залишила не замкненою. Дивно, навіть трохи несподівано, але так радісно. Адже могла б знову почати замикати, після всього.

Я тільки подивлюся, як ти спиш, як дихаєш, на твоє розслаблене обличчя, доторкнуся до волосся.

«Не вибачайся, рідний,» – що це, випадкова обмовка, спеціально підібране слово? Що б не було, так хочеться почути ще раз.

Досить мріяти про нездійсненне. Тільки подивлюся.

І ось вже годину дивлюся, не можу надивитися, доторкаюся до волосся – лише б не розбудити. Спи, кохана. Я ще трохи побуду біля твого ліжка і піду.

Не з моїм щастям.

Прокидається... спалахує м'яке світло – мислений наказ віддала.

– Антере? – заспано. – Що сталося?

– Вибачте, пані, не хотів будити вас, просто...

Зрадницька краска заливає щоки, що «просто», ідіот! Будь ласка, зрозумій мене без слів, не змушуй пояснювати.

Розуміє, дивиться задумливо, посувається раптом, торкається рукою до ліжка:

– Лягай, – каже, – у мене багато місця, розминемося.

Боюся повірити, не можу відмовитися, дивлюся запитливо, киває, піднімаюся, отрушую штани, акуратно залізаю під ковдру, не смію ворухнутися.

Мовчить. Ну, я і так знаю, що нічого мені дозволено не буде і нічого ти від мене не чекаєш, просто, пожаліла. Напевно. Нехай так. Я ж трохи не здурів, розмірковуючи про те, що ти можеш продати мене Амірі. Або ще комусь. Скільки способів обдумав, щоб не датися живим, якщо мене прийдуть забирати, не уявляєш. І не треба тобі цього знати... Так хочеться переконатися, що ти поруч, справжня. Все така ж лагідна. Завтра буду лаяти себе, розуміючи, що, напевно, ще сильніше впав у твоїх очах, але сьогодні просто не можу піти.

Якщо я стану вільним... колись приїду до тебе. Напевно. Спробую довести...

Так що я їй доведу. Ніби вона нічого не знає або щось зможе забути.

– Часто сюди приходиш? – питає. Ніяковію.

– Буває, – кажу. – Іноді.

– Якщо не спиться... приходь, – усміхається. – Я не проти.

– Коли новий раб з'явиться, мені вже двері закриті будуть, – відповідаю. Навіщо? Дурень.

Сміється:

– Ось коли з'явиться, тоді і будеш ревнувати.

Зітхаю. Все вона про мене розуміє. А раз так, значить, не цікавлю я її. А ти що, на взаємність розраховував, раб?

Здається, дуже швидко засинаю. Запах її тіла, волосся, тонкий, такий приємний аромат, відмінний від усіх ароматів інших жінок, заколисує, обволікає. М'які локони лоскочуть груди, запізніло згадую про футболку, яку як завжди забув одягнути, усвідомлюю, наскільки це чудово – просто лежати поруч, відчувати присутність, дотики. Прокидаюся, схопивши її в обійми, зарившись обличчям у солом'яні пасма, тобою можна замість повітря дихати, любов моя, життя моє...

Спохвачуюсь. Як же відпускати не хочеться. Тонка шовкова білизна, стрункі ноги, ніжна шкіра. Не втримуюся, проводжу пальцями по стегну. Тільки б не розбудити.

Пізно. Дивиться, посміхається, очі поблискують голубими іскорками, не кажіть мені, що блакитний колір – холодний, це найтепліший з усіх кольорів!