4

Тамалія

Спостережливе чудо моє. Закушую губу, господи, як же хочеться притиснути тебе до серця! Адже на мить здалося, раптом це не просто страх змін або звичайні власницькі інстинкти, і не бажання довести собі, що всі господині – хтиві суки, раптом... Але, здається, дотики до цих пір не дуже приємні тобі. Сподіваюся, хоч не відмивався від мого цілунку.

– Я далеко їхала, могла затриматися, хіба мало що. У тебе ж немає доступу до оплати, не голодувати ж.

– На місяць затриматися? – питає, чи то жартує, чи то всерйоз. Посміхаюся:

– З'їмо, не переживай. Потрібно буде тобі рахунок зробити.

Тільки як на раба оформити, чорт його знає.

– Ось ще, – бурчить.

– Ніхто не набридав? – цікавлюся, переводжу тему.

– Аміра повідомлення залишила. На ювілей запросила. Ви ж не збирались їхати?

Збиралася, не збиралася, все одно треба.

– Ще не знаю, – кажу. – Не вирішила остаточно.

Похмурніє, прямо всі фарби з обличчя спадають. Як уявлю собі «Люба, ти ж не відмовиш ювілярці, так хочеться згадати молодість, скористатися твоїм рабом...» Ну ні, не можна Антера до неї вести.

– Ти до неї точно не підеш! – відповідаю рішуче. – За це навіть не переживай.

– А вам навіщо? – запитує стиснуто.

Чорт, напевно вирішив, що раз я передумала щодо себе, то і щодо нього передумаю. У базу мені до неї треба, і навіть не уявляю, як туди пробратися і що сказати про твою відсутність. Не уявляю.

Розглядаю його, зараз як не втримаюся, як накинуся з обіймами і поцілунками... Милий, ну і нічка в мене була, знав би ти... Придумав якихось коханців, потрібні вони мені триста років.

Зітхаю.

– Вибрав сітьовик?

– Так, кілька моделей, – киває, озирається в пошуках віконця, подаю. Показує: – Ви ціну не позначили, один взагалі потрясний знайшов, але дорогий занадто, це дивлячись наскільки він важливий і для чого потрібен. Ну і кілька простіше, але теж непогані. Це з тих, що я встиг розібратися.

Розгортає свій дорогий варіант, боже мій, очі на секунду загорілися, правда сподобався. Ну так, багатофункціональний пристрій, до мого далеко, звісно, але зі звичайніх моделей – дійсно звір. От чорт, мені ж ще звіт про розтрати писати, я таку дорогу покупку і мотивувати не зможу.

Але цей майже дитячий захват... ну і фіг із ним, виплачу зі своїх грошей, коли що, аби не дізнався і не засмутився.

– Замовляємо, – кажу, одразу ж підтверджую замовлення з оплатою.

– Так... для чого він вам потрібен? – цікавий мій.

– Мммм, скажімо, на подарунок, – сміюся.

– Зрозуміло, – ніби як розчарований. Не витримую:

– Тобі, Антере. Я давно хотіла купити тобі сітьовик, щоб ти від мого не залежав, сам розпоряджався. Тільки от не знала, як вмовити тебе вибрати.

– Ну що ви, – ніяковіє. – Навіщо ж такий дорогий? Ви б сказали, я б...

– Тому й не сказала, – сміюся. – Я спати. Протягом години доставлять, перевір, будь ласка, як працює.

– Але я не можу...

– Якщо не перевіриш – можемо упустити який дефект.

– Я не можу... він же дорогий.

– Зате тобі сподобався. Май на увазі, я від щирого серця, без жодного наміру. Мені буде приємно, якщо у тебе з'являться речі, які подобаються тобі. І не здумай повертати, все одно куплю.

Антер

Що це ти, на побачення з іншим ходила, а подарунок мені вирішила подарувати. Навіть дивно якось. По-дурному зовсім. І відмовитися начебто потрібно, і сам же попався: вибрав, розхвалив. Що ж вона мене постійно навколо пальця обводить як дитину, м'яко і ненав'язливо до своїх рішень підштовхує.

Ну і демон з ним. Поки я їй належу, все одно не зможу вважати сітьовик своїм, а що мені дозволено їм користуватися – чому ні? А якщо насправді відпустить... нічого я брати не буду. Нічого тут мого немає. Не ходити ж тепер голим, раз вона одяг купує.

Так, я річ, іграшка. Майно. Себе-то не обдуриш. Хочеться господині ляльок наряджати – її право, в будь-який момент може передумати і роздягнути.

Демон, здається, пересмикуюсь. Добре, що Ямаліта вже пішла. Навіть Аміра на свої «романтичні вечори» не вдягала мене так, щоб я собі подобався. А вже роздягнути як любила, до сих пір бридко згадувати. «Ти чому ще одягнений, бачиш, Юнні прийшла, вона тебе ще не бачила, і дивись, щоб мені червоніти за тебе не довелось...»

Демон, що ти після всього цього чекаєш від Ямаліти? Поваги? Щоб вона на тебе увагу звернула, щоб не хотіла ні до кого іншого ночами їздити? Пригадую, чи давно я по цій вітальні на колінах повзав, піднятися боючись. А вона мене зверху розглядала.

Падаю обличчям в подушку, б'ю кулаком по дивану. Вирівнюю дихання.

Тамалія

Відключаюся моментально, господи, як же я втомилася!