Тамалія
Тому що півдня мріяла зробити це... Боже, який же день...
Воджу руками по його плечах і спині, вже все, що могла, змастила, вже і почервоніння сходити почало, а я зупинитися не можу, як же мені це подобається... Сидить смирно, не заперечує, не можу зупинитися, не хочу, з таким трудом змушую себе.
Заглядаю в обличчя, змащую ніс і щоки. Посміхається.
– Готовий, – сміюся, злазячи, йду на камбуз сполоснути руки, повертаюся. Сидить мій задумливий, боже, якби можна було тут відгородитися від усього світу і залишитися назавжди!
Розмріялась. Не встигли доїсти і відправити брудний посуд відмиватися, як місцевий сітьовик передає дзвінок Свелли. Поки Антер накладає морозиво, вирішую відповісти.
– Прости, що відриваю, – повідомляє.
– Привіт, – киваю, – сталося що?
– Та як сказати... Селій з Халіром про тебе говорили, я до слова згадала, що ти на яхті поїхала, одна. Вони давай сперечатися, чи одна. Халір завтра їде, ти ж знаєш, так вони зовсім розійшлися. Я погодилася зателефонувати, щоб відстали, але ти не відповідала. Вони за цей час перебрали злегка, запеленгували твій комунікатор, виявили, що ти в нашу сторону пливеш, і помчали навперейми. Я намагалася зупинити, але вони повідомили, що всього лише на скутерах проїдуться. Знаю це «всього лише», ось вирішила попередити... З Халіром, буває, зовсім ладу немає, і Селій поруч із ним туди ж. Ти там не дуже психуй. Або тікай, – сміється.
Хм, непогана ідея.
– Дякую, – кажу. Антер з двома вазами морозива застиг на підході, обличчя спохмурніло. Прощаюся, відключаюся.
– Не переживай, – заспокоюю, – на борт їх ніхто не пустить. Обіцяю.
– Хотілося б, – тихо. Кидає погляд... сподіваюся, в сторону каюти, а не кімнати для рабів.
– Думаю, на абордаж нас брати не будуть, – намагаюся повернути настрій. – А сходи я прибрала.
– Так скутери ж, напевно, з гравітаційними платформами, при бажанні злетять.
– Літати над морем не можна, – посміхаюся. Додаю: – Якщо хочеш, можеш всередині перечекати.
– Якщо на борт не пустиш – не хочу.
– Я ж обіцяла, що крім нас усі залишаться за бортом, – сміюся. – Нехай на скутерах своїх розважаються. А ми втечемо.
– Куди? – запитує тоскно.
– Туди, куди вони побояться! – кажу.
Дивиться з подивом, але здається, не приймає слова всерйоз. А що, дуже навіть хороший привід зайти в заборонену зону. Загралися, не помітили... Боюся, правда, у дружків кишка тонка. Ну да нам же краще, відстануть.
Підходить нарешті, подає морозиво, посміхаюся. Я б з тобою ніколи не розлучалася, весь свій час проводила! Як же мені з тобою добре...
– Ямаліто, – вимовляє. Так, це поганий знак. Дивлюся запитально. – Як мені... поводитися? Коли з'являться.
– Нормально поводься, – відповідаю. – Не лайся з ними, звичайно. Але і раба розігрувати не потрібно. І взагалі не обов'язково тобі з ними бачитися.
– Не буду ж я ховатися, як останній... – тихо бурмоче, зупиняє себе. Щось зовсім настрій у нього впав.
– Слухай, – кажу, – вони нам сьогоднішній день не зіпсують. Як приїдуть, так і поїдуть!
Антер
– Яхту не хочеш розгорнути? – цікавлюся.
– А сенс? Всеодно не відстануть. Не бігати ж до кінця дня. Потім розверну. Нехай здивуються.
– Здивуються? – не розумію.
– Ага, – посміхається. – Антере... ну де твій настрій? Все буде добре.
– Сподіваюся, – бурчу. Тобі-то, може, і добре. А мені потім знову в медкабіны відлежуватися.
– Антере! – накликує, так і хочеться втиснути голову в плечі, ледве стримуюся. Раптом додає м'якше: – Вже де-не-де, а на своїй території зможу зробити по-своєму. Це в їхніх будинках доводиться підлаштовуватися, там, на жаль, я майже безсила. Але тут...
– І... їм не вдасться переконати вас, що з ними цікавіше?
– Не уявляю, чим їм вдалося б мене зацікавити, – сміється. Мені теж не хочеться цього уявляти. Вони вільні, свободны, багаті, та й зовні не виродки, якщо вже по совісті. Чому б їм тебе не зацікавити.
А з мене-то і взяти нічого, і не подінуся нікуди. Адже мені теж нічим тебе зацікавити.
– Знаєш що, – раптом повідомляє. – Якщо хтось з них допився до того, що розхоробриться і надумає сюди залізти, дозволяю скинути його у воду. Май на увазі: закон буде на нашому боці, вони порушили нашу територію, у тебе мій наказ.
Здається, посміхаюся. З таким підходом, нехай лізуть.
– З радістю, – відповідаю.
– Не сумніваюся, – сміється.
Тамалія
Застрибую в каюту – аналізатор прикріпити. Про всяк випадок. Повертаюся скоріше на ніс. Вдалині вже видніються дві виблискуючі на сонці точки. Навіть у бінокль дивитися не потрібно.
– Як думаєш, яка ймовірність, що в цей фарватер запливуть два випадкових водні скутери?
– Думаю, вона прагне до нуля, – Антер підходить, вдивляється в цятки пінних хвиль, що наближаються.
Мовчу, прораховую, як би краще їх спровокувати.
– Мммм, обійми мене, чи що? – посміхаюся.
– Серйозно? – перепитує з подивом.
– Схоже, що жартую?
– Просто... не розумію, навіщо вам, – трохи зніяковівши.
– Раз вже ти не хочеш ховатися, а їм неодмінно потрібно дізнатися, чи одна я... нехай відразу отримають відповідь на своє питання. І... ти не ображайся, будь ласка, що б мені не довелося сказати, добре?
– Хіба мені належить ображатися на вас, – тихо.
– Образа, вона якось не питає, що їй належить. І... ми начебто на «ти» були?
– При них теж? – цікавиться. Зітхаю:
– При них, мабуть, не треба.
Мовчу, вже вирішую, що так і не захоче обіймати. Ну, воно зрозуміло: виходить, тільки те й роблю, що використовую його в своїх розборках з «панами». Але ні, раптом кладе долоню на талію, трохи посуває мене, береться за перила обома руками, так, що я опиняюся між ним і бортом. Теж беруся, відчуваю дотик, подих... Як в такій ситуації зосередитися?
#91 в Фантастика
#7 в Антиутопія
#2312 в Любовні романи
#40 в Любовна фантастика
Відредаговано: 13.05.2021