12

– Ні-ні, що ти! – жахаюся. – Не треба, що ж я тебе буду від справ відривати...

– Та мені не складно, – заперечує.

– Ну перестань, не потрібно, ти що, у мене вже все в порядку, провітрюся – буду як новенька. Подзвоню завтра-післязавтра, виберемося кудись! Свелла теж кликала, влаштуємо дівич-вечір.

Думка про дівич-вечір Олінку не надихає, але я запевняю, що її безцінна допомога занадто безцінна, щоб зловживати, і, долаючи майже відчутний спротив, відключаюся.

– Через скільки передзвонить? – запитує Антер, висвітлюючи на віконці годинник. – На що ставиш?

– Годину? – припускаю.

– Може і протримається, якщо не придумає чогось надважливого.

– А ми в цей час будемо дуже зайняті і не зможемо відповісти, – посміхаюся. Відводить погляд. Щось перестаралася я з жартом, напевно.

– Це правда? – раптом запитує, не встигаю зрозуміти, про що він, як пояснює: – Що тобі добре?

– А тобі? – дивуюся. – Погано, чи що?

Вирішує посміхнутися.

– А ти в курсі, що вона через тебе провадиться? – не стримуюсь.

– Угу, – похмурніє злегка. – Через надпис мій і... – замовкає.

– Що і?

– Можна, не буду розповідати, як вона мене оглядала і які питання задавала? По-моєму, їй Корнель не дозволив мене залишити, вона хотіла.

– Чому не дозволив? – дивуюся, прикушую язика, ось дурна, навіщо лізеш з розпитуваннями на цю тему...

– Неелітний, – знизує плечима.

– Хм, ну якщо вона розраховувала, що буду ділитися, то прорахувалася, – кажу, стискаю його руку.

– Слава богу, – ледь чутно.

– Ммм, давай забудемо про Олінку. Треба десь зупинитися. Купатися будеш?

– Під душем, – посміхається.

– Ну чого ти пручаєшся! Купайся в брюках.

– Ось ще.

– Тоді без!

Ніяковіє, усміхається.

– Купайся ти, а я помилуюся.

І що ось йому відповісти?!

Антер

Ми вже далеко відпливли, будівлі змінилися невеликими природними вкрапленнями. Талі знаходить якусь порожню бухту, направляє яхту туди. Ще трохи, і не втримаюся, полізу в цих безглуздих брюках плавати. Спека, та й взагалі...

Зупиняє, вода чиста, прозора, злегка червонувата, неглибоко, пахне сіллю і водоростями, ні вітерцю. Виявляється, іноді можна майже забути про чіп. Майже повірити, що свобода зовсім поруч, ось вона, доторкнися рукою...

Талі для чогось забігає в каюту, повертається без окулярів, озирається, ніби знову збирається кликати мене купатися, але передумує. Формує напівпрозору драбинку, легко спускається і падає на спину в воду.

– Який кайф! – кричить звідти.

Стою, спершись на перила, дивлюся на неї зверху, уявляю... Ну, мабуть, те, що уявляю, їй краще не знати. Адже буду ж сумувати, як же я буду по ній сумувати! Навіть просто по її товариству, по таким чудовим годинам, проведеним разом.

І з чого ти знову вирішив, що тебе дійсно відпустять, що це все насправді – а не чергова гра? Вчора тобі такий чудовий спектакль показали, чому думаєш, що сьогодні не просто зміна репертуару?

Скільки там місяців залишилося, в які їй необхідно бачити тебе рабом... По абсолютно незрозумілим причинам. І для чого тоді такі перепочинки, після яких так важко повертатися назад в бруд, біль і приниження...

Відганяю ці помисли, не хочу думати про це зараз, хочу насолоджуватися тим, що є. Сьогодні я вільний, нехай і в межах яхти. Поки пані не передумає.

Красиво так плаває, пірнає, може, треба було підібрати ці чортові плавки?

Бортовий сітьовик повідомляє про дзвінок від Олінки. Дивлюся на годинник – сорок дев'ять хвилин.

– Талі! – гукаю. Повертається, махає рукою. – Ти майже виграла!

– Що? – перепитує.

– Олінка дзвонить.

– Що?

– Олінко! – кричу голосніше.

– Не чую! – показує. Підійди, мовляв, ближче.

Ось лисиця, посміхаюся, посилаю все подалі, спускаюся в воду. Висохну. Плавання – начебто з тих умінь, яким раз навчився, і тіло пам'ятає. Дійсно пам'ятає, пливу.

Демони, як давно я так не скаженів! Хихочемо, бігаємо, плаваємо, бризкаємось, просто забуваю про все на світі, навіть забуваю повідомити, що Олінка дзвонила. Ну да вона чула, впевнений, не гірше, ніж я її. Навіть забуваю про штани, які, звичайно, не найзручніший одяг для купання, але вперше за шість років... Якось господарі траплялися не дуже бажаючі бачити, як раб розважається у воді. Та й де-небудь розважається. Години півтори, не менш, поки навіть таке тепле море починає холодити, пора сушитися – пливемо наввипередки до яхти, як уві сні.

Тамалія

Ух ти, навіть не припускала, що буде так здорово.

– А он і місцеві аборигени! – чую голос, на березі дітвора років до десяти, сміються, вказуючи на нас, ми теж сміємося. Виявляється, іноді можна і забути, де знаходимося. Правда, згадую, що біля дітвори неодмінно можуть дорослі з'явитися. Раби в нашийниках для розваг, раби-охоронці... На Тарині втрачати пильність не можна.

Пора плисти далі, ми і так вже наскрізь просолилися, Антер ніби зовсім розслабився, навіть не помічаю звичайної скутості, яка завжди хоч трохи, але присутня. Принаймні, притопивши мене, не поспішає вибачатися, яке щастя. Та й я щось забуватися починаю, він же сильний, пару раз мало не застосувала котрійсь із прийомів, якими з Леркою або Райтером могла б балуватися. Боюся, не зрозумів би, якби я раптом почала йому руки професійно заламувати. Доводиться стежити за виробленими на тренуваннях рефлексами.

Стягує мене з драбинки, дозволяє стягнути себе. Якби дійсно тримався, я б, без натискання на який-небудь нервовий центр, звідти нізащо не віддерла, але він так мило піддається, нібито нічого подібного, все чесно, зате пропускає мене першою, наздоганяє, мчимо в каюту, на ходу подумки подаю команду вирулювати з бухти.

Біля душа з посмішкою відступає, м'яко проводячи рукою – пропускаю, мовляв. Ох і натекло з нас, особливо з його штанів. Заходжу. Відчуваю дивне розчарування. Зараз би разом...