10

Тамалія

Яхта у нас замовлена ​​з восьмої ранку і на добу, які тут складають трохи більше двадцяти п'яти годин. Стемніло, вже все приготовлено і складено, між іншим, приємний вечір, добре збиралися. Посміювалися, обходили делікатні питання. На кшталт плавок, ага. Шкода, звичайно. Запропонувала взяти запасні брюки – раптом все ж таки вирішить скупатися. Знизав плечима, склав, ну нехай так.

Нарешті сіли, розслабляємося. Антер надів візуальний відтворювач і вже весь в якійсь книзі, тихо забираю сітьовик, йду до себе. Що там з моїм не відбувшимся знайомством?

Знаходжу дані з «мікрожучка», да вже, видимість не дуже, довгий час, напевно, під одягом залишався, зате звук можна розрізнити. Схоже, чоловік вийшов незабаром за нами, і, здається, з'їв те, що я залишила. Ну або інше замовив, хто його розбере. Головне – поспішав, може, боявся, що повернуться?

Зрештою, «жучок» перебрався в більш відкрите місце десь у шиї. Намагаюся зорієнтуватися. Ні, ані до якої «нареченої» ніхто не їде, ходить по околицях космопорту. Чи то чекає кого, чи то просто вичікує. Може, стежить за пересуваннями відловлюючого патруля. Заходить в якісь кафе. Зупиняю запис, звіряюся з даними. Так і є, ті, де чіпи не фіксуються. Їх від сили штуки чотири, усі в межах пішохідної доступності від космопорту.

Один раз з кимось розмовляє, але розмова нічого не значить – хтось у нього цікавиться, як пройти до стоянки громадських гравікарів. І так і сяк кручу фрази, але якщо в них і є якийсь умисел, то дуже глибоко зашифрований.

І ось буквально недавно повертається все в те же кафе, де ми познайомилися. Робить непрозорим поле, піднімається вгору. Переночувати, чи що, планує? Їжу не замовляє.

Да вже, на Таріні бездомних не водиться, ніхто не використовує кафе, щоб переночувати, якщо тільки не веселиться. Може і зійти для першого разу. Втім, з'ясувати б, коли він втік...

Шукаю інформацію в періодиці, знаходжу невелику статтю про втечу раба. З тим, якого при нас ловили, можна співвіднести хіба що за датою – вчора втік. Навряд чи у них раби втікають щодня, скоріше, це рідкість. Ніяких подробиць, припущень, стереографій, навіть про те, що чіп не читається – ані слова. Тільки ім'я: Ірвін Лейтан. Ніякого Ніколаса, а вже тим більше Баррата. Втім, це ще нічого не означає.

Про господаря пару слів – з небагатих аристократів не найвищого рівня, а живе, між іншим, на іншій стороні материка, тут має другий будинок, як раз ось заїхав недавно. Особисто мені з ним не доводилося зустрічатися. Колишній чоловік якоїсь багачки, котрій, здається, набрид. Не те, щоб в розлученні, скоріше – на дистанційному забезпеченні. Любитель і цінитель постільних хлопчиків, схоже.

Поглядаю на трансляцію з «мікрожучка», але чоловік залишається за столиком. Можна б в загальній базі пошукати, хоча б зовнішність порівняти. Але не хочеться проявляти інтерес до збіглих рабів, в базу-то тільки аристократи доступ мають, доведеться себе називати. А я і без того нещодавно лазила, після Антерова «гуляння».

Хм, мені-то, може, і не хочеться світитися, але у служби упіймання має бути зображення. Чи ні? Якщо хтось вставляє скан долоні, то й фотку може перекинути з бази в базу. Ну а у власника що, жодної не залишилося? Якось мутно все.

Гаразд, продовжимо іншим разом.

Антер

Включаю книгу, відволіктися не виходить. Талі йде нагору, а ось думки залишаються. Черговий складний, насичений день, це заняття, обід, піймання раба. Погодувати вона його вирішила. Замість того, щоб здати.

Ці питання... Як вона вміє так слова підбирати? Чи став би я тікати від неї. Якби запитала – з Тарину, тут і думати нема про що. А ось від неї...

Аміра. Реакції досі спрацьовують, ноги підгинаються, слова досягають мети, але на цей раз зловив себе на основний емоції – полегшення. Ніколи, ніколи не повернуся до неї. Демони, ніколи не встану перед нею на коліна, не буду вибачатися за все підряд, цілувати ноги. Задовольняти ненаситні бажання. Ні один, ні в парі з іншим рабом або рабинею. Служити річчю, з якою можна робити абсолютно все. Стискати кільця, відраховуючи удари батога, прокушуючи губи.

Сподіваюся, Талі не знадобиться йти на ювілей мегери. Хоча не знаю, не розумію, що, коли і для чого їй може знадобитися. Після минулого разу заприсягся б, що вона з Амірою навіть розмовляти не стане. Але ні, так мило поговорили. Думки про те, щоб хоч на мить повернутися туди, де Аміра припікалп черрадій, вибивають липкий піт.

Чорт візьми, я їй більше не належу. Вона нічого не може зробити мені. Сподіваюся.

Повертаюся роздумами до магазину. Найбільш відвідуваний, чи що. Як ми опинилися саме там?

Дурень слабовільний. Навіщо погодився на ці покупки? Не збирався ж приймати що-небудь від господині. Як їй вдається так піднести, ніби й нічого особливого, ніби все нормально. Як же з нею легко буває.

Не знаю, скільки ще так витримаю. Іноді здається, секунда – і зірвуся. Хоча б просто доторкнутися. Обійняти. Поцілувати.

Будеш терпіти, скільки потрібно, раб.

– Антере, – чую, легенько трясе за плече, відкриваю очі. Заснув, чи що? Глибока ніч. Або це сон?

– Що? – бубоню. Може, хоч уві сні... Обіймаю, цілую, моя...

– Іди спати, – каже, остаточно прокидаюся, опускаю руки, що смикнулись було піднятися, – ти на дивані заснув, незручно ж. Не виспишся.

Коли це хто дбав, щоб мені зручно спати було. Чорт, мало не обійняв її, думав же, примарилась.

– Дякую, – ніяковію. – Вибачте.

– Ну за що «вибачте», Антере?

– Ну... за непокоєння.

– Яке непокоєння? Я не сплю ще. Лягай давай, все нормально.

Піднімаюся, посміхаюся, прибираю книги з читалкою, прямую до себе. Цей її пеньюар...

Тамалія

Прокидаюся з першими променями, день обіцяє бути спекотним, розміщую заготовлену амуніцію. Антер вже внизу, комбайн запустив, як же мені подобається твоя самостійність. І турбота, чого вже там.