9

Тамалія

Потрібно б заїхати в магазин, поняття не маю, де тут що, задаю довільний пошук. Поки гравікар везе, обмірковую те, що трапилося. «Жучок» транслюватиме все на мій сітьовик, при виявленні самознищиться. Сподіваюся, на мене ніхто не вийде.

Здійснюю ще одну спробу щодо плавок, але Антер непохитний. Переконую, що нікого ж крім нас не буде, не діє. Не тисну.

Гравікар вивозить до набережної, людей багато, гуляють, а я до сих пір тут і не побувала, не до того. Красиво все ж таки. З любов'ю Тарин відбудований. Як у них це поєднується? Ставлення до краси, до екології, та до жінок в кінці кінців. І до рабів...

Їдемо довго, напевно, простіше було самій пошукати. Схоже, гравікар нас до першого зі списку в пошуковику везе.

Магазин величезний, недалеко від причалу, навіть відвідувачі в наявності. В останній момент згадую про пульт, прикріплюю до поясу. Антеру доводиться тримати двері, шкода, що це не мода, а правила. Ними всередині стін краще не нехтувати. Виходимо, розглядаю безліч різноманітних судів, пришвартованих і плаваючих, намагаюся знайти поглядом нашу завтрашню красуню, але не так-то це просто.

– Ти бував тут? – питаю занудьгувавшого Антера, який дивиться без особливої цікавості.

– Один раз, – відповідає, здогадуюся, який саме, замовкаю.

Чуємо вереск, повз проноситься дівчинка років семи, перед нею на поводку – кошеня лео-пуми, абсолютно очманіле: судячи з пульта в руках дівчинки, його виховують. Щоб некусючий виріс. Слідом мчить охоронниця, спостерігає, але не втручається.

– Милі дитячі забавки, – бурмоче Антер.

– Та вже, – зітхаю.

Заходимо в магазин, вибираю креми для засмаги, всілякі дурниці, які можуть стати в нагоді, продукти. Там будуть, звичайно, і комбайн, і бар, та й просто частування, але хочеться чогось шкідливого, що завжди асоціюється з відпочинком на природі, і ще фруктів побільше. Морозива, обов'язково. Кошуся на Антера, що терпляче підштовхує гравітележку, на яку потрапляє купа всього незапланованого і марного – просто сподобалося.

– Тобі щось потрібно? – цікавлюся.

– Дякую, у мене все є, – каже.

– Сигару? – сміюся. Дивується, потім кривиться, після коситься на мене:

– Тут же заборонено.

– Та вже, напевно, і не купиш. Це я так, розворушити тебе. Цікаво, звідки така заборона.

– Від перших колоністів? – припускає. – Сигарети закінчилися, ось і вирішили, поки ні в кого шкідливих звичок немає, скоріше заборону влаштувати.

Ого, сміюся, треба ж; як я люблю, коли ти нормально розмовляти починаєш!

– Правильно, я теж вважаю, що в усьому винні перші колоністи.

– Розвели бардак, – відповідає. Хохочу. Не те слово.

Як же я хочу, щоб все закінчилося, щоб ми могли, нарешті, нормально сходити куди-небудь удвох! Це повинно бути здорово.

А от щодо сигарет подумати потрібно буде. Не подобається мені одна думка... Та сама. Прибуткова ця справу, як і алкоголь, як і рабство. Дивна заборона.

– Антере, вибери що-небудь, будь ласка, а то я відчуваю себе сорокою, яка тягне в гніздо всяку маячню.

– А в чому взаємозв'язок? – не розуміє. – Або розраховуєте, що я більше наберу?

– Угу, – посміхаюся, – і займеш почесну посаду сороки.

Теж посміхається, навіть щось кладе, зупиняється біля стелажів з оптичними книгами.

– Любиш читати? – цікавлюся.

– Колись любив, – знизує плечима, узявши один з тонких прозорих прямокутників.

– Ну так бери, – пропоную, – тобі ж всеодно зайнятися нема чим.

Потрібно буде з сітьовиом вирішити. Як би так, щоб він сам вибрав...

Ніяковіє, дивиться:

– Це ви спеціально мене в магазин затягли?

– Звичайно, – сміюся. – Я ж страшний магазинний монстр, все спеціально роблю.

Кладу в гравітележку окуляри-відтворювач, кілька книг. Я-то до сітьовика звикла, всю інформацію звідти отримую, але якщо йому подобаються книги, нехай розважається. Здається, спокуса велика, давно ж, напевно, нічим себе не балував, вибирає декілька штук. Гаразд, я потім бібліотеку замовлю, головне – початок покладено. Ніяковіє, звичайно, напевно про розмову згадує. Так що не зациклююсь, йдемо розглядати гігантські акваріуми з екзотичними рибами, стереокартини, намагаюся відволікти як можу. Відвідувачів небагато, стараюся обходити, щоб ніхто не задивлявся на те, як я з рабом поводжуся. Антер, схоже, заспокоюється трохи.

Хм. Була в мене якась думка... Про батіг. Який я безсовісно залишаю вдома, але іноді ж потрібно буде і виносити. Йду до відділу інструментів, вибираю щось підходяще на вигляд, маленьке чавило. Антер дивиться з подивом, але не питає. Теж мовчу, потім дізнаєшся.

Нарешті прямуємо до виходу, продовжуючи перемовлятися. Як же я люблю, коли він так щиро посміхається!

От чорт, за черговим поворотом, як раз у відділі «Все для яхт», ледь не налітаємо... Антер здригається, я теж моментально впізнаю Аміру. Складно не впізнати таку визначну постать в блискучій сукні, та й позу – перед нею красень-раб на колінах, тримається за ноги, вибачається, вона йому щось віщає, вигляд ображений, зобидили бідолаху.

Дивиться на нас, завмирає в подиві. Що, ніколи не бачила, як раби посміхаються, коза? Правда, Антер різко перестає посміхатися, машинально стискаю його руку, чортихаюся подумки, відпускаю.

– Привіт, дорога, – видає Аміра, зневажним жестом відсуваючи раба і прямуючи до мене. Той залишається на місці, чекає. Привіт, дешева.

– Добрий день, – кажу. Що вона надумала? Начебто ми не настільки люб'язно розлучилися. Втім, не лаятися ж.

– Ну як вам у нас? Я не знала, що ви приїжджа.

Тепер знаєш, значить? Не подобається мені такий підвищений інтерес. Сподіваюся, це завдяки Антеру, а не за мої заслуги.

– Найкраща планета, на якій доводилося бувати, – відповідаю. – Тому вже не приїжджа, я тут назовсім.

– Антер-то покращав у вас як, – розглядає з відвертим жалем, не треба було знущатися з нього, потвора. Але на цей раз руки не розпускає і занадто близько не підходить. – Пестите і дбаєте?