6

З ранку підскакую від відчуття... проспала!

Дідько, з цими нервами і безсонними ночами...

– Антере! – кличу, вилітаючи з ванної і на ходу зав'язуючи пеньюар. Збігаю по сходах – він внизу, у вітальні на дивані, вже не знаю що робив – піднімається назустріч.

– Пані?

– Ти чому мене не розбудив? Хіба не знаєш, у скільки заняття... – замовкаю, бо погляд переляканий, ну ось згадай ще про рабські обов'язки.

– Ви не наказували... пані... – бурмоче, вибачається, хапаю за руку:

– Прости, дійсно не наказувала; ти ж знаєш, на скільки нам, якщо раптом ще раз просплю – буди, будь ласка!

Киває, біжу на кухню, в комбайні чекає сніданок, мабуть, давно чекає.

– Дякую, – посміхаюся, моя ти радість, – сам не голодний?

Хитає головою, підходячи.

– Іди одягайся.

Перехоплюю скоріше, запиваю на ходу.

– Як? – питає.

– Гарніше, – сміюся. – Подобається слухати, який ти в мене красень!

Ніяковіє. Лечу наверх, ось чорт, як в такій ситуації до переконливої ​​істериці підготуватися? Нашвидку надягаю улюблені брюки, за вікном спека, тому жакет не беру, обмежуюся футболкою. І фарбуватися, мабуть, не буду, припухлі після вчорашнього очі сьогодні нехай зіграють на мене. Сушу волосся.

Антер вже внизу, побажання виконав, красиво одягнувся, я з недосипу і не нафарбована відчуваю себе поряд з ним зовсім бляклою. Посилаю на фіг асоціації, на роль налаштуватися потрібно, а за сценарієм ми весь день ридали. А решта... ну і нехай бачить мене не тільки в красивих сукнях та вечірньому макіяжі, може, тверезо подивиться.

Ох, як же не хочеться, щоб він тверезо на мене дивився!

Заткнись, в черговий раз осмикую себе. Антер раптом підходить, подає поводок...

– Ти чого? – питаю, всі інші думки з голови зникають одночасно. Я тут про макіяж переживаю, а він про поводок розмірковує...

– Ну... – мнеться. – Я подумав...

– Не треба такого думати, я цю гидоту взяла для самих крайніх випадків, коли не бачу іншого способу убезпечити тебе від... виродків.

Спалахує, закушує губу. Вибігаю з дому, сьогодні скористаємося гравікаром.

Антер

Так і не відправляє гуляти з Анітою, тільки настрій у господині різко псується. Раптом згадую, вона ж вчора казала про те, що сьогодні на занятті «додасть», щоб я не лякався. Не лякаюся. Я в шоці! Насправді, в шоці усі, але я, мабуть, більше них – тому що вона попередила, що так буде, і не можу повірити, невже це все – гра, невже просто добре спланований спектакль, який зайняв майже ціле заняття?

Демон, якщо ти так вмієш, то як взагалі дізнатися, коли правду кажеш?!

– Бач, як пройняло, – шепоче Аніта, кошуся, але не відповідаю. – Це у неї всього лише пульт відібрали, їм би чіп в голову... щоб уявили собі, що таке справжній біль.

Від цієї думки стає зовсім не по собі. Їй, і в голову чіп? Та вона ж не витримає і дня! Нікому не дозволю!

– Ей, що з тобою? – дивується Аніта. Ось пристала. Хочу сказати, що пані сильно переживала, але зупиняю себе. Хто її знає, що можна казати, а що не можна. У неї свої якісь заморочки з цього приводу.

– Тобі подобається твій чіп? – питаю. Всі носяться навколо Ямаліти – нашого шепоту і не чути.

– Дуже, – фиркає. – Жити без нього не можу.

– Так навіщо іншим бажаєш?

– Ну ти... дивний. Я ж пані твоїй! Вона ж у руках твій пульт тримає, не забув? На кнопочки натискає... І мабуть не раз на місяць, як моя.

Раптом усвідомлюю, що Ямаліта за весь цей час жодного разу – жодного! – не натиснула. Ні, мабуть, не буду я цього говорити Аніті. Пам'ятаю, не можна ні про що розповідати – що б не побачив і не почув у її будинку.

– Краще б побажала, щоб вони усі зникли... чіпи.

Разом з деякими господарями. Якось дивно Аніта на мене дивиться... що я такого сказав? Однак пані Кларна кидає на нас недобрий погляд, і ми замовкаємо.

Свелла помічає, Аніта, схоже, лякається. Неможна розмовляти на занятті, невже її покарають? Втім, чому «невже». Дуже навіть гідний привід.

Дивлюся на Талі, слухаю, як вона переказує події на вечірці. Не знаю, що й думати.

– ... Я ж до того, як на Тарин переїхати, три місяці лікувалася! Ну в сенсі... Медкабіна-то одразу ж з усім впоралася, якби не це, я б, напевно, і до сих пір не відійшла. Але як тільки згадувала – моментально колотити починало. Я ж тому й вирішила... перебратися туди, де жінок ніхто і ніколи образити не посміє... – розповідає. Так, наскільки я зрозумів, на реабілітацію ходять тільки ті, хто постраждали на інших планетах, а Тарин в цьому відношенні цілком надійний... якщо ти не рабиня.

Дивні у мене відчуття. З одного боку, раптом так захотілося обійняти, сказати, що все позаду, що нікому в образу не дам. З іншого – після такого спектаклю якось і сумніви миготять. Не помічав, щоб її дотики дратували, але навіщо обманювати? Втім, я-то до неї не торкаюся, тільки вона до мене. Та й що з цим чіпом гребаним можу обіцяти? Досить кнопку натиснути, і роби зі мною що хочеш.

Керівниця приносить води, мабуть, пропонує заспокійливого, від чого пані відмовляється, зате Свеллі доводиться виправдовуватися, пояснювати, що це був жарт і ніхто нічого поганого не хотів, пані Кларна картає її, м'яко, але наполегливо – мовляв, вона-то повинна розуміти, як для дівчини, котра пережила один напад, навіть жартома потрапити під інший, і Свелла розуміє... Дивно все це.

Під кінець Талі йде вмитися і привести себе до ладу, усі продовжують обговорювати те, що трапилося, і просторікувати про те, як тендітна людська психіка. Не перестаю дивуватися. Хоча чому тут дивуватися, рабів ніхто і ніде за людей не вважає, хіба не звик ще? Яка в нас, до біса, психіка.

Заняття закінчується, Свелла підходить до нас, чекаючи Талі, дивиться невдоволено на охоронницю:

– Аніто, це що за розмови?

– Вибачте, пані, – бурмоче та, опустивши голову. – Це більше не повториться.