5

Тамалія

– Нічого не огидно! – обурююся, на підтвердження беручи його руку. Твою мать, ну чому, чому кожна розмова заводить нас кудись не туди? І навіщо я до нього з цією дівчиною причепилася? Ну що за дідькові ревнощі! Ні, ну правда, хотілося ж дізнатися, залишилися ж, напевно, друзі... Знайомі... Друзі батьків, які могли шукати... І так по-ідіотськи знову вийшло!

Усміхається якось нерадо.

– І взагалі, – ляпаю, – вона ж нічого не знає.

Ось ідіотка.

– Зате я знаю, – каже.

– Ну а їй не обов'язково, – посміхаюся, намагаючись хоч якось відвести розмову в бік.

– Тому що тоді не зможе мене не зневажати? На мені все написано, – повідомляє.

– Зведемо, я ж обіцяла!

– І що, минуле від цього зміниться? Потрібно всього лише прикинутися? А якщо вона вже знає? Та всеодно я ваш раб, і хіба мало, чиїм ще рабом можу стати!

– Антере... я зовсім не те хотіла сказати. Зовсім не про те... і що значить – чиїм?! Нічиїм ти рабом більше не будеш! Я тебе нікому не віддам, чуєш?! Просто... просто намагаюся дізнатися, чи є хто-небудь, кому ти хотів би відправити звісточку, поспілкуватися. Сказати, що живий, в кінці кінців.

– Нікому не хочу.

Не стримуюсь, як-то дуже різко він слова про дівчину сприйняв, може, і правда була перша любов? Антере, милий, вирву своє серце – якщо це зробить тебе щасливим...

– Послухай, – лаючи власний язик, все ж таки наважуюся запитати. – Я ж серйозно пропоную, не чекай від мене підступу. Допоможу тобі знайти... кого захочеш, це не так складно, на кожній планеті свої бази даних. Ти можеш подзвонити, поговорити. Тобі не обов'язково розповідати, де ти, в якому становищі. Ну я розумію, може, це передчасно, може, ти хотів би дочекатися вільної, а потім будувати плани. Але ми взмозі хоча б дізнатися про них? Про неї?

– Про кого? – дивиться на мене, ніби не розуміє. Я і сама вже нічого не розумію. А про кого ми тут говоримо останні півгодини?

– Про дівчину твою, – посміхаюся.

– Про яку дівчину? – відводить очі.

– Та звідки ж мені знати, – сміюся. – Це ж ти переживаєш, що вона про щось дізнається.

– Ні про що я не переживаю, – бурмоче, не піднімаючи погляду.

– Антере... будь ласка... Ти ж не думаєш, що я якось буду це використовувати проти тебе? Я ж абсолютно щиро...

–... хочете мене з кимось звести?

– Чому звести? – дивуюся.

– Вибачте.

– Так, давай спочатку, – кажу. – Мені здалося, що ти... був закоханий і є дівчина, з якою тобі було б приємно зустрітися... ну, якби вона не знала про те, що з тобою відбувалося в останні роки. Так?

Знизує плечима, якось невпевнено. Щось я і сама вже не рада, що почала цю розмову. Краще б мені не знати. Не зараз. Якось надто боляче і важко. Але раз почала, потрібно ж довести до кінця. Може, він правда страждав тут весь цей час, що не бачиться з нею.

– Антере...

Антер

За що ж ти так знущаєшся з мене... Що хочеш почути? Якби я ще розумів, що тобі потрібно, якби знав, як відповісти, щоб ти припинила. Дівчину якусь вигадала. Ну так, є одна дівчина. Яка ніколи не подивиться на мене як на рівного, від якої я, можливо, і хотів би приховати хоч щось, та не зможу.

– Що, пані?

– Ну не треба пані. Я ж щиро.

– Немає ніякої дівчини, – кажу. – Не було.

– Так ти переживав – просто, гіпотетично? – посміхається.

– А ви змогли б? – не витримую. – Знаючи те, що знаєте ви, бачачи те, що бачили ви – змогли б полюбити такого, як я?

– Питання в тому, чи зміг би ти пробачити мені те, що я бачила і знаю. І все інше.

– Хто я такий, щоб щось вам пробачати? Раби на те й існують, щоб ноги об них витирати, це усім відомо.

Твоє небажання відповідати красномовніше будь-яких запевнень в тому, як все могло бути красиво і правильно. Чому поруч з тобою постійно хочеться забути про те, ким я став?

Тамалія

Здається, розмова зовсім кудись не туди покотилася. Даремно я це почала, нічого не хоче мені розповідати. Ноги витирати, значить. Саме так він тебе і сприймає. Ну а чого ти хотіла – почути натхненну історію юнацької любові?

Відпускаю руку, намагаюся говорити м'яко і спокійно:

– Послухай, не потрібно так. Ти людина, яку поставили в такі умови, що менш сильна особистість давно вже зламалася б. Так що у тебе є всі права прощати чи не прощати, а також вибирати те, яким хочеш бачити подальше життя. Знаю, що знову все впирається в одне, в цю прокляту вільну, в ці чортові документи, без яких ти ніхто, і я зовсім не хотіла ятрити якісь старі рани... І, дідько, ну я дійсно просто подумала про людей, які можуть бути тобі не байдужі. Але якщо ти не хочеш бачити нікого з колишнього життя – так і скажи, і я більше не буду звертатися до цього питання.

– Не хочу.

– Тільки якщо це дійсно небажання, а не страх. Що вони дізнаються. Що не чекають, забули. Якщо хочеш, я можу сама пошукати, з'ясувати...

– Та що з'ясувати?! – вигукує, потім схоплюється: – Вибачте, пані Ямаліто. Я правда не розумію, чого ви від мене хочете.

– Боже мій, Антер. Я просто сподівалася як краще. Вибач. Не буду лізти в душу. Хоча... якщо захочеться – будь ласка, шукай кого вважатимеш за потрібне. Я не стану цікавитися навіть, з якою планетою ти на зв'язок виходив. Обіцяю.

Господи, кожна розмова – як по лезу ножа. При чому по гострому, тому що відчуваю свою душу абсолютно порізаною...

Агент Там хором з «циніком» волають про те, наскільки це небезпечний для конспірації крок. Пропоную їм заткнутися. Не позбавлю я Антера такої можливості. Зважиться – нехай шукає друзів і кого там ще. У разі чого, буду виплутуватися за обставинами.

Антер

Чого це вона?

– Мені нема кого шукати, – кажу. – Після загибелі батьків... зовсім не до дівчат було.

– Антере, вибач мене за цю розмову. Я взагалі не повинна була її починати. Не мала нічого питати, розраховувати на твою довіру, і в подальшому, якщо не хочеш – просто не відповідай, і все. Зрозумію.