4

Тамалія

Антер відправився купатися, знаю з досвіду, що надовго. Забрала cітьовики, влаштувавшись в спальні. Потрібно ж переглянути ці грішні відомості.

Однак замість них чомусь не можу позбутися думок, як Антер наразі стоїть в душі, як по його спині і грудях стікають струмки, як він воложить волосся, змиває воду з обличчя. Шелест води, що доноситься з-за стіни, надає картинам реальності, не можу позбутися думки, що зараз, в даний момент він стоїть під душем. Зовсім поруч...

Господи, йому б із собою та зі своїм рабством розібратися! Ось стане вільним – нехай сам вирішує, з ким і які відносини заводити. А все ж таки приємно, що хоче бачитися зі мною і в майбутньому... Правда, що залишиться від цього бажання після пари таких виходів у світ – не знаю.

Спогад про прийом протвережує, змушую себе відволіктися від звуків води, що ллється, і нарешті заглибитися в отриману базу.

З усіх, хто мене цікавить, легко знаходжу лише Клима: не тільки віртуальну адресу, а й фактичне місце проживання. Звірю потім з іншими базами, поспостерігавши.

Що стосується Келли, тут лише віртуальна адреса. Деякий час роздумую, наважуюся. Створюю спеціальний розділ, за допомогою мікросітьвика виходжу в міську мережу і штовхаю розділ подалі звідси, щоб нас не можна було відстежити. Закриваю шлях в свою домашню мережу, створюю різні тупики та лабіринти, втомлююся неймовірно.

Здається, ми в віртуалі вже досить далеко пішли від будинку, встановлюю і закріплюю розділ, формую лист, формую вірус. Відправляю лист на адресу Келли, приєднуюся до нього...

Чорт! Відчуття схожі на удар в бетонну стіну, інстинктивно відсахуюсь, різко видихаючи, хоча й розумію, що це лише віртуальне сприйняття, проте іскри з очей сиплються цілком реальні. Так і свідомість втратити недовго.

Вимикаю міцкросітьовик, не повертаючись віртуально додому, насилу приходжу до тями. Здається, хоча б координати стіни в мене залишилися. Ох, сподіваюся, мого удару місцева система охорони не помітила.

Про всяк випадок перевіряю контур власної домашньої мережі, нібито ніяких хвостів не залишила, все гладко.

Шукаю далі в завантаженій базі.

Начебто знаходжу картинку, схожу на ту антерову «дівчину», що раба-хлопчика вела, на фотографії серед сімейки з роду «Оракула». Але з огляду на те, що від них теж лише віртуальна адреса, другий раз битися в стіну головою не ризикую. Зачекаємо.

Між іншим, Аміра теж до цього роду належить. Що, в них у всіх підвищений рівень садизму?

Ох, стати, чи що, почесним клієнтом Царуса? Знати б, що вони усі точно там бувають!

Перевіряю координати, які були останніми зафіксовані перед ударом о «стіну». Може бути, звичайно, віртуальна стіна рухається, а може і зовсім виникає в разі небезпеки, а не стоїть на місці, і не зобов'язані координати в мережі збігатися з координатами в реальному світі. Але якось дуже вже мене бентежить, що на карті Тарина вони випадають якраз на зону моря.

Збираюся з думками. Що в нас далі?

Питання про страшну таємницю. Цікаво, з чим вона може бути пов'язана? Минуле, сьогодення?

Гортаю про всяк випадок історію Тарину – нічого нового, все давним-давно вивчено. Перші колоністи освоювали не дуже благополучну планету: їх атакували якісь тварини, морські доречі, а билися, природно, в основному чоловіки – тому і гинули частіше. Звідси різке зниження поголів'я сильної статі. Але навряд чи навіть те, що укуси деяких прямо впливали на потенцію, є головним секретом Тарина... Та й тварин давно вже знищили з чисто людським цинізмом.

Потім – відбудовували, вивчали, через пару сотень років встановили зв'язок з найближчою планетою Гіаммою, довгий час не хотіли підтримувати контакти більше ні з ким в Галактиці, поселенців брали з небажанням, не допускаючи до «аристократії». Поки, нарешті, не заявилися в Земний Альянс.

Морські тварини, адже...

Хм, а що там з тим острівцем? Може, варто було сходити до нього, і навіть допливти? Вже краще б в мокрій сукні повернулася, ніж тепер ліки у нього з рук забирати...

Заткнися і працюй.

Розглядаю тривимірну карту. Так, острівець належить сімейству Ажаллі, здається, він взагалі штучно зроблений. Невеличкий, на ньому якийсь літній павільйончик. А ось за ним – море як море, нічого не повинно бути. Що ж мені там привиділося?

Начебто, шум душа вже стих. Милий, чи не час нам з тобою яхту зафрахтувати та на морську прогулянку з'їздити?

Антер

Виходжу, хоча якось... не по собі. Що я їй скажу тепер?

Знову ж, розумію, що ховатися довго не зможу. Тому виходжу. Цього разу надягаю футболку теж. Господині не видно, віртуальне віконце прибрано, згадую, що потрібно повернути на місце батіг, який жбурнув десь у саду. Коли все зроблено, сідаю на диван. Подушка і ковдра ще тут, але не піду ж я до неї в кімнату, щоб віднести. Або піду?

Складаю про всяк випадок, відчуваючи майже невловимий аромат, усвідомлюю, що абсолютно нічим себе зайняти.

Не встигаю обміркувати цю думку – чую легкі кроки на сходах, Талі збігає вниз, в руках віртуальне віконце, сітьовик відкладає на столик. У тому ж блакитному пеньюарі, бачити нестерпно і відвести погляд сил немає...

– Дивись, – підсаджується, – правда, красуні?

– Правда, – погоджуюся, розглядаючи невеликі спортивні яхти з такими обводами, що неможливо дивитися байдуже.

– А яка тобі найбільше подобається?

Тисну плечима:

– Я не розбираюся.

– Я теж, – сміється. – А на вигляд?

– Ось ця, напевно, – показую на обтічну, абсолютно фантастичну картинку, де фіолетово-срібляста яхта плаває і розгортається різними ракурсами. Талі відкриває віконце.

– Так, вона прекрасна, – погоджується.

– Що, купувати плануєте? – цікавлюся.

– Просто захотілося покататися. Поїдемо за... післязавтра?

У віконці розкривається віртуальна екскурсія по яхті. Тільки щось мені вже не цікаво. Не хочу я нікуди їхати.