2

Тамалія

Ох, не подобається мені вираз його обличчя, про що він думає... Не знаю, чи відновити вчорашню розмову, або почекати, коли сам вирішить. А раптом не вирішить?

Намагаюся почати про інше – давно вже хотіла поцікавитися, та все ніяк.

– Послухай... Тобі, напевно, що-небудь потрібно? Я маю на увазі, крім одягу та найнеобхіднішого, на кшталт бритви і шампуню.

– Мені нічого не потрібно, пані.

– Ну припини. Може, у тебе є якісь побажання, захоплення? Може, хочеш що-небудь... Загалом, я абсолютно не проти, щоб ти купував...

В його погляді спалахує така ненависть, що замовкаю на півслові.

– Антере, ти чого?

Опускає очі:

– Вибачте, пані. Купуйте, що вважаєте за потрібне.

– Та я-то тут при чому? Я ж про тебе кажу! Ну навіть якщо тобі просто чогось захочеться...

Сувенір з Тарину, ага... ось чорт, що ж це з ним таке?

– Мені нічого не хочеться, пані, – відповідає тихо. Дивлюся на нього, не знаю, чи зам'яти тему, або навпаки – попросити розтовкмачити. Може, це якісь чисто чоловічі комплекси?

– Антере, – кажу. – Ти не переживай, ці гроші мені дісталися в спадок, можна сказати, незаслужено, так що я абсолютно не проти поділитися.

Червоніє, дивиться в підлогу. Мовчить.

– Поясни мені, будь ласка, в чому справа, – прошу.

– Я не хочу бути вашою іграшкою, – вимовляє глухо. – Буду, звичайно, нікуди не подінуся: і якщо ви побажаєте вивести мене «як вільного», і якщо вашим друзям заманеться мене побити чи... ще щось. І всі інші ваші побажання виконаю. Але вже тоді і купуйте, що вважаєте за потрібне.

– Антере... – шепочу. Господи, хотіла як краще, а виходить, ніби намагаюся від нього відкупитися.

Мовчу, збираюся з думками.

– Чому ти так кажеш?

– Вибачте, пані. Я більше не буду.

– Чому ти називаєш це моїми «побажаннями»?

Мовчить.

– Ти правда вважаєш, що коли ми їздили в те кафе за огорожу – я лише грала з тобою?

– А як мені вважати? – питає.

– Мені було приємно і дуже сподобалося, – кажу.

– Іграшки для того і потрібні, – відповідає. Пропозиція повторити застигає у мене на язиці. Ну а чого ти чекала? Мовчу, міркую.

– Антере, – гукаю тихо. – Спасибі, що чесно відповідаєш. Я не хочу, щоб ти так думав, але ще більше не хочу, щоб ти мене обманював.

– Що ви, як я можу...

Комбайн подає позивний.

– Давайте дістану? – питає. Киваю – якщо так хоче, нехай дістає. Підходжу до веранди, подумки наказуючи дверям відкритися, вдихаю свіже ранкове повітря.

– Зарання-то як, садові роботи ще працюють, – вимовляю. Чую, як ставить тарілки на стіл, наближається. Ця його звичка в одних штанах ходити... будить у мене зовсім не ті думки, які йому зараз потрібні. Так і хочу покласти руки на плечі, притиснутися до грудей.

Намагаюся не дивитися.

– Мені продовжувати тренуватися? – цікавиться.

– Звичайно, – погоджуюся. – Рано чи пізно може стати в нагоді.

– У мене ніколи не буде дозволу підняти руку на вільного, – відповідає.

Повертаюсь до нього, дивлюся уважно в очі:

– Я можу подати скаргу на Селія з Халіром, але вони тільки штрафом відбудуться: непорозуміння на вечірці.

А я пересварилися з вищими родинами.

– Розумію. Я сам поліз битися, вони були в своєму праві.

– Мене ти захищати поліз, бачила, – кажу тихо.

І пульт свій, звичайно. Але впевнена: і без нього поліз би.

Мовчить. Додаю:

– Я пам'ятаю, як обіцяла заступитися. Просто... подумала, що як зможу забрати пульт... що це важливіше. Розумієш?

– Напевно.

– Я не знала, що робити.

– Ви могли б відмовитися грати, – вимовляє ледь чутно. Ось, що в тебе болить найбільше. Радість моя, розумію, як ти це бачиш. Якби я могла просто взяти і відмовитися!

– Мені не віриться, що вони просто взяли і повернули б пульт. Вони ж звикли до безкарності, вони ж всі один одного покривають, вигадали б щось взамін, вирішили б навпаки, подражнити пригальмовану Ямаліту. Та ще й збуджені, та ще й напідпитку... І так, і так паршиво. В той момент я не придумала, що можу зробити. Ти мене ненавидиш?

– Як я можу ненавидіти вас, пані.

– Антере... мені було дуже важко сидіти і дивитися, як... Але я розуміла: крики «не чіпай мого раба» нічого не дадуть. Я намагалася прорахувати, що більш ефективно. Здалося, позиція «ви змусили мене знову пережити жах нападу, та ще й раба побили» виявиться сильніше.

– Ви... спеціально влаштували цю істерику? – з подивом запитує.

– Ти ж не вважаєш мене такою скандалісткою? – посміхаюся.

Дивиться на мене з невимовним виразом.

– Послухай, – кажу. – Я зроблю все, що від мене залежить, щоб ніхто з них ніколи більше і пальцем тебе не зачепив. Обіцяю. На жаль, не можу пообіцяти, що мені це вдасться, але зроблю для цього все. Ти мені віриш?

– Як я можу не вірити вам, пані?

Антер

Дивне таке враження. Ніби виправдовується. Не пригадаю, щоб господарі не те, що виправдовувалися – навіть просто пояснити хоч щось намагалися. Втім, і без того все було зрозуміло. А зараз навпаки, так добре і красиво розповідає... а нічогісінько не зрозуміло.

Ну навіщо я тобі? Хіба тобі не байдуже, що я там відчуваю?

А ти, дурню, навіщо відповідаєш на питання? Адже знаєш, господарям не можна відповідати чесно, обов'язково придумають, як цим скористатися.

І взагалі це так тоскно – очікувати, що ти будеш за мене заступатися, тому що сам не можу.

Раптом згадується дотик... Там, в кімнаті покарань... Мабуть, я вже перебував у напівмаренні, все боліло і пульсувало, тому що наполегливо згадується, як вона обняла і навіть, здається, вибачилася. Як просила прикинутися. По-моєму, мене і без того хитало, і прикидатися не потрібно було.

– Нічого, я ще на реабілітації додам, – продовжує тим часом Ямаліта. – Ти не лякайся, якщо так. Щоб закріпити ефект.