09.01.

Антер

Все ж таки як швидко звикаєш до доброго і відзвичаюєшся від поганого. За ці дні я вже встиг майже забути, що це таке, коли по тілу прокатує напад всепроникного, знерухомлюючого болю, який повисає туманом перед очима, захлинаючи свідомість і перетворюючи тебе в щось жалюгідне і незначне.

Спочатку протест продовжував скипати в душі, поки в ній залишалося місце ще хоч для чогось, окрім болю. А потім...

Напевно, підсвідомо я очікував, що вона кинеться мені на допомогу, відбере пульт. І давно ти почав покладатися на когось, крім себе? Коли побачив, як вона сидить в кріслі, спокійно дивлячись на те, що відбувається...

Добре, що тут темно, ніхто не помітить ганебно бризнувших з очей сліз. Зате можна не стримуватися, вигукнути що потрібно, всеодно гірше не буде. Або буде?

Ямаліта схоплюється – ніколи не бачив її в такому гніві, очі горять в відблисках вогнів.

– Ну досить! – кричить. – Я не розумію і навряд чи зрозумію всю цю маячню! Дурний дитячий сад! Щоб якийсь паршивий раб смів ображати мене?! Що в цьому веселого, що цікавого? Мені набагато більше подобається, коли він носить мене на руках і виконує кожну примху! Як потрібно не любити себе, не поважати і чим взагалі думати, щоб влаштувати цей ідіотизм?! – вона просто в люті, всі навколо притихли, треба ж, як їй вдалося прикувати увагу, в тому числі і «паршивого раба».

Стрімко направляється до Халіра:

– Віддай мій пульт! – вихоплює з його руки, він, напевно, віддає не відразу, хтось із них зачіпає кнопку, дуга болю згинає тіло, намагаюся не кричати, але крізь зуби все ж прослизає стогін. Ямаліта заволодіває пультом, продовжуючи обурюватися, по-моєму, у неї вже справжня істерика:

– Не збираюся більше грати в ці ідіотські ігри! Я не для того летіла на Тарін, щоб на мене в пристойному будинку накидалися, відбирали пульта, змушували раба мене ображати! Саме від цього я втекла сюди! І знову відчути цей жах, коли тебе хапають відразу кілька рук і ти не можеш з ними впоратися! І де – тут, на Тарині, в будинку друзів! У всьому світі існує стільки цікавих, веселих ігор, за якими можна приємно провести час, та ще й при цьому щоб раб поряд сидів, догоджав, примхи виконував! Так ні! І що ось мені тепер з ним робити?!

Дивиться на мене з невимовним виразом, здається, близьким до огиди, раптом обертається до Свелли:

– Ось, тепер я знаю, що раб повинен зробити, щоб мені не терпілося покарати його, не доїжджаючи додому! Якщо ти не проти, скористаюся вашою кімнатою.

Каблуки відстукують по доріжці, в здивованій тиші Ямаліта хапає поводок, різко смикає, змушуючи піднятися, я сяк-так встаю і вона, не зменшуючи темпу, направляється до будинку.

Не може бути. Вона всерйоз збирається скористатися кімнатою покарань?

Якась крихітна частина глибоко всередині відмовляється в це вірити, хоча, здавалося б, які тут можуть бути сумніви.

Так і доходить до самої кімнати покарань, тримаючи пульт в одній руці і поводок в інший, затягує туди мене, зачиняю двері, прикладає долоню, активуючи замок. Дивиться на мене.

– Антере, будь ласка, повернись до стіни.

– Пані... – бубоню.

– Будь ласка, повернись до стіни. І не оглядайся, поки я не дозволю.

І що, знову будеш благати її?

Закусивши губу, повертаюся. А ти ще за поводок переживав, дурень. Беруся за кільця.

Така ж, як усі.