03.01.

– Вибачте, пані, – тихо. Киваю, заодно згадую, що непогано б перед розчарованими гравцями вибачитися. Намагаюся не показати своєї шаленої радості. Підходжу до Келли.

– Не страшно, що відірвала вас? – питає. Та це найкраще з усього, що ти могла зробити!!!

– Що ви, – кажу.

– Я так і не встигла познайомитися з вами ближче, – каже. Давай, давай знайомитися, тільки б з рабськими пультами не грати! Відходимо подалі, щоб шум не заважав, сідає на м'яку гойдалку, чекає, доки я сяду. Дуже мило, а Антера мені куди подіти? Під гойдалку посадити?

Вручаю йому повідець:

– Постій поруч.

Киває, Келла начебто не заперечує. Просить розповісти про себе, видаю укорочену версію легенди, але її більше цікавлять родичі, де працювала, на яких планетах бувала – доводиться ретельно згадувати, щоб ніякого випадкового проколу від напружених нервів не допустити. Здається, це приводить мене майже в норму: коли необхідно зосередитися на ділі, інше відходить на задній план. Якби Антер ще поруч не стояв, не дивився вдалину таким мерехтливим поглядом, про що думаєш, радість моя? Ох, боюся, вже не моя...

Келлин охоронець неподалік, ходить майже безшумно, спокій господині охороняє. Так відразу і не примітиш.

– Ображаєтеся на Селія? – раптом запитує Келла. Повожу плечима:

– Та вже ні, просто неприємно.

– Я помітила, – визнає, кидає погляд на Антера. Що ж це ти там помітила? Стільки потрібно б дізнатися, але якось не можу розпитувати, погляд білястих очей такий... насторожує, щось сходить від неї... ні, буду максимально обачна.

– Подобається вам Тарин? – цікавиться.

– Авжеж! – радісно заявляю, тільки щось дивиться так... Не поспішає підхоплювати звичайні захоплення місцевих жителів. Слухає.

– А як перший рабський досвід? – трохи посміхається, кинувши ще один короткий погляд на Антера.

– Хвилююче... – відповідаю. – Ніколи не уявляла собі, що таке абсолютна влада над іншою людиною.

– Слухняний повністю? Клопоту не доставляє?

– Абсолютно. Ніякого клопоту.

Дивиться у вічі, ніби намагається вичитати що. Тільки не проси підтвердження, будь ласка!

– Приносить задоволення?

Міркую, що вона має на увазі: чи приносить мені задоволення мій раб, або чи отримую я задоволення від абсолютної влади.

– Приносить, – погоджуюся акуратно. Так, потрібно брати розмову в свої руки! – Дуже рада познайомитися з представницею мого «дому», – кажу. – Я ж ані з ким з вищих сімей досі не знайома. Ну хіба ось з Альвейскими.

– Корнель дуже старається, щоб Олінка увійшла у коло Трьох Глав, – погоджується. – Але туди не так просто потрапити.

– Я чула, він начебто родич Мантіро?

– Родич, – киває. – Але чоловік. При усіх його достоїнствах. Хоча Мантіро йому хороші зовнішні зв'язки забезпечує.

А з внутрішніми, значить, не складається. Ну да слава богам, якщо Олінку ще й до управління планетою допустити...

– Ах, як цікаво було б познайомитися з Главою «Мечоносця»! – все ж таки ризикую захоплено закотити очі.

– Можливо, познайомитеся коли-небудь, – не виключає Келла. Дивиться на мене допитливо і раптом запитує: – Ви знаєте про великий секрет Тарину?

– Секрет? – перепитую. – Ні. А що це?

– Хороше запитання, – погоджується. – Та, хто не знає, навряд чи зможе стати тут повноцінною аристократкою.

Хочу уточнити, але вона раптом нахиляється і повідомляє, по-свійськи так:

– Але пам'ятайте, це секрет, не можна про нього вголос говорити.

Поки я киваю, намагаючись перетравити почуте і розібратися в причинах, за якими вона мені все це сказала, Келла піднімається:

– Всього доброго, пані Ямаліто, дуже рада була з вами перемовитися, сподіваюся, не востаннє. Ні-ні, не вставайте, – відповідає на мій рух і йде.

Кілька миттєвостей сиджу, потім спохвачуються.

– Антере! – гукаю. Підходить, усаджую поруч. Зовсім інша справа, тепер і покататися приємно.

– Ти не знаєш, що це за секрет? – питаю пошепки.

– Поняття не маю, пані, – хитає головою. Раптом усміхається: – Не бути мені повноцінною аристократкою.

Хм, цікаво, це чисто жіночий секрет? Вона мені підказку залишила?

Ох, як же не хочеться уходити звідси, йти туди, де рабські крики чуються, що б таке придумати... Може, пора вже додому і ну її до біса, цю мережу? Або зараз, з парку спробувати?

Ні, мені потрібні будуть хоча б чверть години, це в найкращому випадку, щоб мене не чіпали і не відволікали.

Так, зараз хто-небудь побачить, як відходить Келла, і помчить нас шукати.

– Йдемо пройдемося по березі, – кажу. Заодно ще разок спробую розглянути, чи немає чого підозрілого на горизонті.

Мовчки встає, подає поводок. Як же мені хочеться зняти цю гидоту!

Виходимо до моря, бідні мої ноги, цей пісок в босоніжках, через діаманти вони і самі по собі жорсткі, а шпилька будь здоров, точно до біса все зітру. Намагаюся йти по доріжці, дивлюся на море, торкаюся до скроні – збільшую. Нічого не видно... хоча, все ж відчуття чогось поблискуючого, ніби щось в чомусь відбивається.

Дві місячні доріжки... Зараз би роздягнутися та в воду. І поплисти звідси до чортової бабусі. Ніколи ще перебування на морському узбережжі не було таким виснажливим.

Треба ж, на острівці теж світло горить, цікаво, туди хтось із гостей забрався – або просто так, про всяк випадок?

– Дивись, – обертаюся до Антера, показую на вогник.

Антер

Чим же цей острів так її приваблює? У перший раз вирішив, що вона просто тему змінити намагалася, а зараз – що спеціально на нього подивитися вийшла. Хоча, скоріше, щоб в грі участі не брати. Не чекав, що так пощастить, здалося, ніби Ямаліту майже вмовили. Кожен крик, що здалеку лунає, серце тягне. Тобі пощастило, а інші там по траві валяються...

Коли ж ми вже додому поїдемо?! Начебто і не радіє з усіма, навіщо ж продовжує тут стирчати?!