28.12.

Тамалія

Садовить мене акуратно на лаву, повертається за взуттям, ось дідько, зараз ще взути вирішить...

– Дякую, – кажу, простягаючи руку, – давай сюди.

Подає з деяким подивом, я тобі не Аміра, що, забув уже? Ставлю поруч:

– Почекаю, поки обсохнуть. Ти йди свої сполосни, чи що.

– Висохнуть, обсиплеться, – знизує плечима. Гаразд, тоді тягну за руку, щоб поруч сіл.

– А, ось ви де! – чується милий серцю голосок Олінки. Давно не бачилися. – Тебе вже обшукалися! – наче мені каже, але так на Антера косить, що прямо смішно стає.

– Там молодь грати збирається, – додає, смикаючи за ланцюжок чергового раба. Здається, я його з нею ще не бачила. Теж як на підбір, красавчик, по-моєму, зростом з Антера, темненький. В улюбленому Олінкою вбранні – шкіряні штани, розхристана жилетка. Хто б сумнівався, що вона не одна прийде.

– І без мене ніяк? – сміюся. Ну так, Халір прав мабуть, нудно їм тут одні і ті ж обличчя бачити, а я ще набриднути не встигла. Маю велику надію, що ніхто з батьків нікому з дітей не доручив поспостерігати за дивною інопланетянкою. Де б мені так усамітнитися, щоб і Антера одного не залишати, і мережу місцеву домашню спробувати прощупати? Раз Келла прийшла, значить, отримала запрошення, значить, її координати у Ажаллі є.

Олінка посміхається, Антер якось підозріло напружений, у мене закрадаються нехороші передчуття: хіба можуть у цих ненормальних бути нормальні гри?!

– І у що тут грають? – цікавлюся. У Корнеля начебто ні в що не грали, або мене не запросили, новеньку.

– А у що в голову прийде, – повідомляє. – Ти сильно на Селія образилася? Він взагалі такий... липучій.

– Помітила, – сміюся. – Образилася і танцювати з ним більше не буду. Краще вже з власним рабом.

Олінка підозріло дивиться на Антера, міркуючи, що я маю на увазі. Здається, повністю згодна, що з Антером краще. Так нічого і не придумавши, переводить тему:

– Ви купатися зібралися?

– Ноги мочили.

– А що це, раб тебе на руках я бачила ніс? Я теж хочу, – на свого поглядає. – Давай, чий швидше до будинку донесе? Або чий далі пронесе.

– Знаєш, враховуючи, що ти мене майже на голову нижче і напевно легше, мій буде не надто в рівних умовах.

– Ну... – замислюється Корнелеве чадо.

– Донесу, – бурчить Антер. Добре – тихо, Олінка не чує. Вже очі загорілися:

– А нехай він тоді мене понесе?

– Ні вже, – відмовляюся. – Так що у вас там ще за ігри?

– Йдемо, побачиш сама! Бувають цікаві.

М-да, від Олінки тепер не відв'яжешся, краще до гостей піти, а то вирішить, що їй подобається ця печерка.

– Гаразд, зараз вдягнуся, – кажу, хочу натягнути босоніжки, але погляд Олінки... Ох, підозрюю, власне взуття вона сама ніколи не одягає. А я начебто переконувати планувала, і її, і Селія. Тільки поки все навпаки виходить.

Дивлюся на Антера, усвідомлюю, що язик мене не слухається, не можу я вимагати цього від нього.

– Твій раб не знає своїх обов'язків? – цікавиться Олінка, рука до поясу тягнеться, як же так хлиста немає, бідне дівчисько. Важко ж тобі світські прийоми даються, скільки бажань стримувати необхідно.

Зате мені не потрібно нічого говорити, Антер дивиться на мене, боже мій, яким поглядом дивиться, добре хоч ненормальна Олінка не бачить. Намагаюся зберігати спокій, немає сил навіть кивнути йому в якості мовчазного наказу, ну чому це створіння не з'явилося хоч на п'ять хвилин пізніше!

Опускається на коліна, ще й перепитує:

– Дозвольте?

У Олінки очі горять, таке враження, що зараз мене відштовхне і свої копита підсовувати почне, але ні, стоїть на місці, тільки дивиться мало не з пожадливістю. Киваю, грішним ділом думаю, якщо я її тут зараз пристукну і в море кину, всім відразу полегшає. Ну, нам трьом – певно.

Антер бере мою ногу, майже невловимо торкаючись скидає все-таки налиплі піщинки, надягає босоніжок – навіть знати не хочу, чому у нього це так уміло виходить. Серце раптом починає шалено калатати, не можу зрозуміти від чого – чи то від дотиків, чи то від думок про те, що він повинен зараз до мене відчувати. Дурна язиката, спочатку вільною дражниш, наполягаєш, щоб поводився як вільний, а потім знову змушуєш на очах у всіх рабські обов'язки виконувати. Краще б не давала ніякої надії, чесне слово. Ще одяг цей...

Бере другу ногу, змушую себе заспокоїтися, яке щастя, що Олінка не дивиться на моє обличчя, багато цікавого, напевно, побачила б.

– Зручно, пані? – цікавиться Антер.

– Просто чудово, – посміхаюся. Чекає дозволу піднятися, теж узувається.

Виходимо на доріжку. Західні промені виблискують у хвилях, однин місяць, зеленуватий, вже на небі, другого поки не видно. Красиво тут, тихо. Треба ж було таку чудову планету, практично повністю земного типу, перетворити в притон садистів?!

– Ну що? – пищить Олінка, ось дар у людини, до чого ні торкається – все поганить. Адже у мене виникло відчуття, що Антеру дійсно було б приємно підняти мене на руки, відчути себе сильним чоловіком, винести дівчину з моря – романтика ж! Здалося, відтанув трохи, заспокоївся. Надумав собі, напевно, багато чого, але я все ж таки не втрачала надію, що рано чи пізно ми це подолаємо.

А тепер і того не залишиться, тільки взування пані та безглузде змагання двох рабів, ніякого задоволення!

– А може, все-таки поміняємося? – каже подруженько тоскно, очі ажно смакують. Антер кидає на мене насторожений погляд, ну ось, знову гидоти очікує. А ти чого хотіла?

– Олінко, ти мені що обіцяла?

– Так я ж тільки на пробіжку...

– Ні вже, мені й самій цікаво, чи далеко він мене донесе. Так що: хто швидше, або хто далі? – уточнюю.

– Давай хто швидше. А як з тим, хто програв? Покараємо?

Тьху на тебе, хвора. Гарячково придумую, чим би її відволікти.

– Ні, – кажу. – Давай... програвшого раба поцілує перемогла господиня.