27.12.

Антер

– Антере, вибач мене, я...

Далі моя фантазія відмовляє. Не уявляю, про що вона могла б сказати, чим пояснити. Так хочеться почути що-небудь, що повернуло б...

Розглядаю її . Сидить на піску, висока зачіска підкреслює гнучку шию, бачу відкриту спину, з розрізу вислизнула витончена ніжка.

Відвертаюся. Ну що тобі ще не ясно, дурень?

Ямаліта все ж таки піднімається, підходить – босоніжки так и залишаються валятись на дорозі. Сідає поряд. Ну що тобі від мене потрібно? Сказала б вже як є: класний раб дістався, так приємно его мучити – реагує.

– Антере, – кличе. Що ж мені так подобається, коли ти вм’я моє вимовляєш, про все на світі забуваю. Не хочу більше реагувати!

– Так, господиня.

– Послухай... – здається, хоче взяти мене за руку, но передумує. Доторкається до мого обличчя, трохи розгортаючи до себе. Дивлюся на неї. Продовжує:

– Мені дуже, дуже потрібно підтримувати нормальні відносини з цими людьми. Так, я знаю, що все неправильно, що всі вони сволочі, що до рабів ставляться гірше, ніж до домашніх тварин, але для мене важливо залишитися з ними. Якщо мене виженуть, то життя на Тарині мені не буде. А повертатися поки не можу. Розумієш?

– Розумію, пані.

– Будь ласка, не ображайся на мене. Я не можу йти проти них. Просто давай спробуємо зробити так... щоб звести до мінімуму всі неприємні моменти.

– Що ви, пані, їх і без того мінімум. Я-то знаю, як могло б бути. Спасибі вам за це величезне.

Подумаєш, нагадали мені, хто я. Так я і не переставав бути ні рабом, ні лахміттям постільним. А ті мрії та бажання, які ти розбудила, в які змусила повірити – чудовий засіб познущатися над ідіотом на кшталт мене. Головне, зрозуміти, чого йому так відчайдушно хочеться.

Зітхає.

– Мені дуже неприємно, що доводиться брати тебе з собою, надягати поводок, але, на жаль, ми поки не можемо змінити ситуацію. Антере, я з набагато більшим задоволенням танцювала б з тобою, хоч увесь вечір!

–  Не вмію танцювати, – кажу. – І не люблю.

І не треба мені тут нагадувати про те, чого ніколи не було і бути не могло, про неможливе!

Тамалія

Роздумую, що б ще йому таке сказати, не підставивши під загрозу завдання і в той же час змусивши повірити. А може, не потрібно? Нехай поки не вірить, зате не буде постійно злітати й падати.

Але як же тоді... не замикати ж його знову! А раптом вирішить, що в труні бачив таке життя...

– А що любиш? – питаю.

– Що ви, пані, у рабів немає своїх смаків.

– Антере, ну перестань. Нам доведеться зараз повернутися, і... продовжувати. Але мені хочеться зробити що-небудь для тебе.

– Якщо це можливо, я хотів би повернутися додому.

Закушую губу.

– Вибач. Нам доведеться ще трохи побути.

– Не смію перечити, пані.

– Антер. Перестань, будь ласка, вередувати. Прекрасно тебе розумію...

– Вибачте, пані, у раба і в думках не було вередувати. Як мені вибачитися?

Точно знає, чим мене добити.

– Запитай ще, чи покараю я тебе. Давай вже.

– Мабуть, якщо зажадає ваше «суспільство», – похмуро.

– Мені б дуже цього не хотілося, – кажу тихо.

Антер

Яка ж все-таки паршива річ надія. Вона змушує нас обманювати себе, закривати очі на очевидне і перетворюватися в логічно неспроможних ідіотів.

Ось ти і отримав свою відповідь. Так, їй не приносить задоволення те, що приносить задоволення всім цим виродкам. Але заради того, щоб залишитися з ними...

А ти на що розраховував, раб? На вільну?

Забудь. Їй подобається піднімати тебе на ноги, щоб тобі самому ставало видніше, чим ти став і залишишся до кінця життя.

Все ж таки господиня у мене терпляча. Намагається пояснити, попереджає. Здавалося б, не так складно її слухатися, та й від психопатів прагне захистити. Чого ще тобі потрібно? Ну крім свободи, звичайно. Чому ж це виявляється так складно... Чому сама думка про рабство у неї гірше спогадів про всіх попередніх господарів?

Дурень бо, за стільки років звикнути не можеш, що надія – річ безглузда і даремна, використовувана господарями виключно для того, щоб продовжити твоє нестерпне існування.

Так, тобі ніколи не стати їй рівним. Але ж коли-небудь, можливо, вона збереться злітати туди, де на кожному кроці не стоятимуть сканери рабських чіпів... І ти, чорт забирай, спробуєш втекти, не споминаючи про м'яку усмішку і солом'яне волосся!

– Вибачте, пані, – відповідаю. – Це більше не повториться.

Відкриває рот, ніби хоче щось запитати, але передумує. Піднімається:

– Йдемо.

Демон, як же не хочеться туди повертатися! За неповні два тижні встиг звикнути до того, що з тобою хоч іноді вважаються?

Але Ямаліта направляється до моря, піднімає сукню, заходить в воду.

– Не хочеш ноги намочити? – цікавиться. Не знаю, чи це наказ, але, якщо чесно, хочу. Скидаю взуття з носками, закочую штани. Приємна вода, тепла. Поки господиня не тримає поводок, закручую навколо талії, закріпивши кінець.

– Бачиш острівець? – питає. Киваю. – Цікаво було б туди дістатися, як думаєш, тут неглибоко?

– Перевірити? – цікавлюся.

– Та не треба, – посміхається, – а то як заявлюся в мокрій сукні, відразу зіркою вечора стану.

– Можу вас віднести, – пропоную.

Це якщо тут всюди по коліно.

– Та ну, ще тобі в мокрих брюках хизуватися. Та й втомишся, йти геть як далеко, а я не пушинка ефемерна. А потім ще ж назад.

• Не надірвуся, – бурчу.

Якось одного разу навіть Аміру підняв, закортіло їй – і нічого, а ти в порівнянні з нею точно, що пушинка. Спогад про Аміру прокатує по тілу льодовою хвилею. Відколи ти хочеш довіряти господині, осел? Навіть якщо вона так мило виглядає? Відколи повірив, що видимість – більше, ніж видимість?

Але якимось чином ця отрута вже заповзла в моє серце, як же хочеться підхопити її на руки і нести хоч за край землі, аби відчувати гнучке тіло, і як же не хочеться, щоб до неї доторкався хто-небудь інший.