22.12.

Мовчу, штовхає мене в потилицю – щоб кивнув. Навколо глядачі збираються, не розуміють, що і чому відбувається, але всеодно цікаво... Як завжди. Ненавиджу.

Халір піднімається, переглядається з Селіем, недобре так. Усвідомлюю, що в сортир мені краще не ходити.

– Все гаразд? – наближається Ямаліта.

– Це ви, прекрасна леді, свого раба в крісло посадили і мовчати змусили? – розтікається Халір.

– Що-небудь не так? Антере?

– Все в порядку, – відповідаю.

– Ну... – Селій мнеться, а хвилину тому зовсім не так розмовляв, не такими солодкими очима дивився. Лайно. – Крісла взагалі-то для гостей, а не для рабів.

– Прости, Селію, що образила твоє крісло, – усміхається господиня .

– Ну що ти, Ямаліто, просто я здивувався, побачивши його тут, але якщо ти так хочешь – нехай сидить.

– І далі нахабніє, – вставляє Халір.

– Нахабніє? – перепитує господиня. – Я ж йому говорити не веліла.

– Він говорив!

– Антере? – Талі дивиться на мене запитально, пояснюю:

– Сказав, що мені не можнавставати і розмовляти. Пані Свеллі.

Ямаліта дивиться на Свеллу, та киває на знак згоди. Відчуваю себе в якомусь дурдомі, де божевільні по кілька разів переказують одну й ту саму дурість. Пішли вже додому, чи що?

– Так, коротше, – обриває Ямаліта. – З цього моменту не відходиш від мене ані на крок!

Нахиляється, бере поводок, сприймаю як наказ – встаю.

– Що, так і будеш його всюди за собою тягати? – посміхається Халір. Дуже вже йому хочеться мене десь підстерегти.

– Буду! – повідомляє Ямаліта. – Раз він позбавляє вас душевного спокою та ображає ваші крісла.

– Так ми і покарати можемо, – радісно пропонує Халір.

– Сама справлюся, – відповідає пані.

Тамалія

Хотілося б знати, що тут сталося. Так хто ж розповість. Хіба спробувати у Свелли з'ясувати... Та вона всеодно брата покривати буде. Цікаво, Селій сам до нього поліз, або дружка свого нахабного нацькував?

Антер похмуро мовчить, сподіваюся, обійшлося без рукоприкладства?

Навколо народ поглядає, ось чорт. Ажаллі підходить до Свелли, мабуть, питає, що у нас тут сталося. Схоже, Свелла каже, нібито нічого особливого, але не подобається мені, як Ажаллі на мене поглядає .

– Літо... – раптом жалібно бекає Селій. – Ти забула, так?

– Про що ти?

– Ти мене на танець запрошувала... Казала, потанцюєш з Корнелем, а потім зі мною...

Діііііідько, забула, і справді, ось виродок, ну хто тебе за язик тягне, ну краще б промовчав з гордості! Та де тобі її взяти, всю гонор замінив.

– Прости, Селію, і правда з голови вилетіло, – відповідаю. Як би втекти...

Ох, Ажаллі зі Свеллою незадоволені, ще образою їхнього будинку вважатимуть. Господи, вони що, всерйоз цей прийом влаштовували, щоб звести мене з Селіем?! Так у нього ж геть повно подружок, нафіг я ще?! Твою мать! І що мені робити?

– Звичайно, йдемо потанцюємо, – здаюся. – Я просто під таким враженням від вашого будинку, що все на світі забула. На інших планетах такої розкоші вже й не зустрінеш, на багатьох і зовсім перенаселення, а у вас...

Щось натхненно віщаю, розхвалюю, начебто очі у Ажаллі заспокоїлися трохи.

– І раба від себе не відпустиш? – піднімає брови Халір. Ось гад, тільки що ж сказала, що більше не відпущу. Дивлюся на нього, розумію: якщо я Антера тут залишу, то за час танцю Халір знайде, до чого причепитися. Тварі, ну чому завжди доводиться вибирати з двох зол, чому не з двох добр?!

– Зрозуміло, він же вас ображає вже тим, що мовчки сидить у кріслі. Нехай краще біля мене побуде, – повідомляю, не дивлячись на Антера. Який же Селій задоволений. Ну, більш ти від мене не дочекаєшся обіцянки потанцювати, ніколи!

Антер

Ти ж не серйозно? Талі, тільки не це. Краще прив'яжи мене до дерева, нехай краще цей виродок поб'є – але не змушуй стояти третім у вашому танці...

Мовчки йду. Здається, вона серйозно.

Ямаліта не оглядається, та й чого їй на мене озиратися. Правильно, мене ж навіть до крісла прив'язаним не можна залишити, та й яке від цього задоволення – а так буду поруч стояти, як пес ланцюговий, дивитися, як він її обіймає, наближається, і згадувати...

Не хочу я нічого згадувати. І взагалі я лахміття постільне.

Яке їй не потрібне.

Ямаліта від нього не відсторонюється, навпаки, голову на плече схилила, схоже, поцілувати хоче, відвертаюсь. Чую, смикає мене за ланцюжок, повертаюся, ні, це не вона – він:

– Твій раб заважає, хай встане як-небудь по-іншому.

– Мені не заважає.

Її рука з моїм ланцюжком лежить у нього на плечі, як же йому все це подобається, як же він на мене дивиться, як же не згадати дотик її долонь до моїх плеч...

Відвертаюся. Знову смикає.

– Селію, чого ти крутишся?

– Це твій раб крутиться, – заявляє, повертаючи мені давню нахабну посмішку. Щось вже й відповідати на неї не хочеться.

– Не звертай на нього уваги.

– Ну ладно, – погоджується білявий. – Ти сьогодні дуже красива . Чи не передумала ще?

– На рахунок чого?

– Ну пам'ятаєш, про що ми говорили? Ти подумати обіцяла.

Так недвозначно він це вимовляє, що і дурень зрозумів би, про що вона обіцяла подумати. А я-то радів, нібито відмовила.

Тамалія

Фу, руки в нього як потіють, не знаю вже, від хвилювання, чи по життю спітнілі, хоч плаття викидай. Намагаюся не дивитися на Антера. У якийсь момент відчуваю, що не можу впоратися зі сльозами, на секунду схиляю голову на плече Селія, щоб ніхто не побачив.

Беру себе в руки, піднімаю, цей вже надумав щось, не тіш себе ілюзією! Губи підставляє, так, зараз, почну цілувати тебе, все життя мріяла. Роблю вигляд, ніби не помічаю.

Починає щось до Антера мати, намагаюся як можу відволікти, бідний мій Антер, все, ні з ким більше сьогодні не танцюватиму! Боже мій, що ж ти повинен відчувати, рідний...