17.12.

Антер

Що їй там мої заняття! І дозволу на вільних руку піднімати в мене немає, і тест на благонадійність ніколи не пройти. Подивилася, як я падаю, намагаючись згадати сто років тому забуті рухи...

– Антере, – вимовляє вкрадливо, аж мороз по шкірі.

– Так, господинє? – дивлюся, намагаюся не показати.

– Ми про що з тобою тільки-но говорили? – тим же тоном.

– Ну... про рабські дитбудинкі, – припускаю.

– Угу, – погоджується. – А ще?

– Про дів...чинку ту та її раба.

– Розумник, – таким тоном, що відчуваю себе дебілом. Чорт, адже правда, там же теж був охоронець, вона, напевно, хоче з'ясувати, кому він належить. Здається, червонію.

– Ну і як? – бурчу. – Є?

Посміхається, нарешті своєю звичайною лагідною усмішкою.

– Шукаю, – відповідає. Чекаю, довго щось видивляється; зображення, значить, залишила, а начебто казала, зітре запис. Хоча, може й на краще, що залишила, а то як заявляться через пару тижнів права качати – не так раб подивився, не те сказав.

– Ні, – зітхає. – Дивно. У них же нібито одна база.

Тисну плечима. Куди-куди, а до рабських баз мене ніколи ще не підпускали. Не рабська ця справа.

Чую дивний звук з боку дверей, спочатку не розумію, що це, але Ямаліта якось змінюється в обличчі. Доставка, здається, що ж там таке привезли, що вона підскочила і помчала мало не навперейми роботу-постачальнику? Дивлюся з цікавістю.

Ну так, а ти чого хотів?

Тамалія

Чорт, як же це важко. Видихаю, беру в руки присланий пояс. Входжу. Тьмяніє у мого Антера погляд, ну що ж ти, милий, так переймаєшся постійно... Хоча тут спробуй спокійно відреагувати.

– Антере, – починаю підбирати слова. – Думаю... доведеться все ж таки на тебе пояс надіти. Добре?

– Ви ж і так вже все вирішили, – відповідає.

– Просто... з ним мені простіше буде нікого до тебе не підпустити. Скажімо, що я заборонила тобі розмовляти з ким би то не було. Побудемо трохи. Тільки, будь ласка, веди себе відповідно.

– Не розумію, навіщо вам відповідати цьому суспільству?

– Антере, я взагалі-то входжу в нього і не можу ігнорувати його вимоги.

– Вибачте, пані.

– Антере... чому ти вдома вперто називаєш мене пані?

– Щоб відповідати вашому суспільству, – похмуро. Піднімається: – Можна мені йти?

– Іди, – тисну плечима. – Будь готовий вчасно, будь ласка.

– Що вдягнути?

– Що хочеш.

Іде. Сиджу, мучуся. Як же йому пояснити... Та як тут поясниш. «Будь готовий, що над тобою познущаються – аби мене з аристократів не вигнали...» Вирішить же, що статус важливіше, ніж він.

Тебе б самого на реабілітацію, та до нормальних психологів, а не до ідіотки на кшталт мене, яка в складній ситуації не розуміє, як потрібно зробити правильно, все через емоції пропускає, поривам піддається. Та ти й без реабілітації впорався б, напевно, – аби в спокійній обстановці. Без пультів з чіпами.

Так, вставай давай, поки він там дується – готуйся. Погано все ж таки, що сейф у вітальні. У спальню, чи що, перенести? Це ж мороки стільки!

Швидше відчиняю прихований відділ, беру, що може стати в нагоді, несу до себе. Щось навіть вибір сукні не в радість, так і залишилася б в улюблених брюках. Але ж потрібно справити враження. Обираю красивіше, з тих, які ще ніхто не бачив, смарагдове, з розрізом і декольте. Будуть всякі Селії витріщатися, фу.

Стою, налаштовуюся, не діло це – в такому стані з дому виходити, а ну зберися! Треба, значить, треба. Ледве приводжу себе до ладу. Але ненадовго...

Антер вже внизу, ах ти ж месник мій! Серце просто заходиться, одягнувся в той самий одяг, в якому до кафе їздив, танцював зі мною, ну навіщо ти так... Боже, як же хочеться сказати, щоб перевдягнувся, не можу я бачити тебе в цьому одязі і на поводку, ще й Олінка помре від естетичного шоку. Або гормонального. Ну да ладно, сама ж сказала, аби що хоче одягав. Бажаєш вередувати – вередуй.

Струшую головою, підходжу.

– Чому вибрав саме цей одяг? – цікавлюся.

– Він ж вам подобається, – повідомляє. Киваю. Подобається. Особливо пояс рабський подобається на нього надягати... Ще й сам подає.

Застібається навколо талії, кінець ланцюжка залишаю в руці. Відчуття препогані.