14.12.

Тамалія

Закінчення заняття я вже не чула, готова зірватися й кинутися на підмогу Антеру. Здається, милий, здорового цинізму тобі теж не вистачає. Розумію, сама не можу бачити тут ще й дітей...

Що ж це за дівка? У Корнеля я її не примітила, але явно аристократка. Потрібно буде пошукати, хто така. З такою-то охороною значною, там же в машині парочка інших охоронців сиділа.

Цей Селій ще. Ну Антере, ну не міг привітатися? Тепер же не відчепиться!

Виходжу, Антер якраз біля дверей, чекає.

– Ну як погуляв? – цікавлюся.

– Нормально, – киває. Угу. Повірила.

Але підходить Свелла, і я замовкаю. Вдома поговоримо.

Аніта цурається Антера – ображається. Як згадаю його небажання... аж не по собі стає. Буде тобі свобода, рідний, помру, але звільню!

– Твій раб зовсім знахабнів, – зустрічає мене Селій. – Не вітається!

– А ти не знахабнів? – сміюся. – Теж не вітаєшся. Привіт, Селій.

Схоплюється, руку цілує, компліменти лепече. Ну що за жалюгідна подоба? Цікаво, якщо у мене провідна роль, то і компліменти я повинна робити? Але ні, жінки ж люблять компліменти, вони не позбавлять себе такого задоволення. Отже, залишили цей обов'язок за чоловіками.

– Що, правда не привітався? – ось Свелла, гидота, не могла промовчати.

– Пробачте, пане, я вас не бачив, – видавлює Антер. Бідний мій.

– І не чув, – гмикає Селій.

– Поспішав, щоб до пані не запізнитися, – відповідає Антер.

– Гаразд, хлопці, я вже тікаю, – вклинююсь скоріше. – До завтра! Йдемо, раб.

– Поїхали з нами, пані Літо! – кличе Селій. Свелла вторить, але я не погоджуюся. Відмовляюся. Мені завтра на вашому вечорі смердючому відпрацьовувати, сьогодні вже відпочину.

– Ну що там, – питаю вдома, дістаючи сітьовик, куди все повинно було скидатися. – Ніяких пригод?

– Ні, пані. Все в порядку, – бреше. І не вивудити ж.

– Можна видаляти інформацію? – цікавлюся. – Точно не знадобиться потім тебе виправдовувати в чому-небудь?

– Сподіваюся, ні, – зковтує. – Видаляйте.

– А якщо я перегляну? – питаю.

– Як пані буде завгодно... – беземоційно. Так бачила я все.

– Гаразд, – заспокоюю, – видаляю.

Хоча, про всяк випадок, резервну копію залишу.

Здається, Антер радий, що я нічого не знаю.

– Наступного разу ще гуляти підеш? – питаю, виробляючи маніпуляції з сітьовиком.

– Краще з вами побуду... або в будинку, – відгукується. Червоніє. Конспіратор мій милий. – Ви все бачили, да? – скидається раптом.

– Чому ти так вирішив?

– Не знаю.

– Антере, – зітхаю. Не хотіла ж казати, але ж не повірить тепер. – Я тобою пишаюся, чесно.

– Пишаєтеся, – криво всміхається. – Не можу години погуляти, щоб ні з ким не зачепитися і на колінах не постояти.

– Для раба на Тарина це нормально, – тисну плечима. – Просто... адже сам знаєш, що марно.

– Знаю, – тихо. – Але коли всі мовчать і відвертаються – ще гірше.

Якийсь час стоїмо в тиші.

– Карати будете? – запитує тоскно.

– Звичайно, – відповідаю, не витримавши.

– Як? – цікавиться тьмяно, прямо очі погасли. Ти мені ще на коліна встань! Стає, ідіот. Сил немає!

– Як зазвичай, – повідомляю. Піднімає на мене погляд, збагнути не може.

– Вибачте, пані, не розумію, – каже розгублено.

– Чого ти не розумієш? Я ж тебе постійно караю, потрібно кожен раз запитувати.

Не будь козою, агенте Там. Він у тебе і без того між двома полюсами постійно мотається, не знає, чого чекати.

– Вставай, – зітхаю.

Піднімається, підходжу.

Боже, який у нього погляд... Не можу більше!

Обіймаю, не сильно, в будь-який момент відпустити готова, якщо раптом напружуватися почне. Не напружується, не смикається. Бачу, що здивований, але хоча б не відчуває відрази. Та обійми ж ти мене теж!

Не обіймає, руки опущені, то чи боїться, чи то не хоче – не розбереш. Глупий мій герой.

– Постараюся дізнатися, хто вона така. Може, вийде викупити хлопчиська, – кажу.

– Ви ж усіх не скупите, – відповідає тоскно. Розуміє. І я розумію. Усі – поняття абстрактне, а людина, яка перед очима страждає – це конкретна людина. Не скуплю, рідний. Але, можливо, і мені вдасться хоч щось зробити... На жаль, поки це відбувається ціною твоєї волі. Прости, мій хороший. Все більше і більше вірю, що ти зрозумів би, дізнавшись правду.

Мовчу. Не хочу відпускати. Обійми ж мене...

Стоїть опустивши руки. Трохи схиляє голову до мого волосся. Відчуваю його дихання. Здається, ледь збилося. Піднімаю до нього обличчя. Коли ж ти зрозумієш, що мені більше подобається дивитися на тебе знизу вгору, а не навпаки?

Страшенно хочу поцілувати. Але відпускаю.

Антер

Стою. Переварюю. Намагаюся збагнути, що це було. Ти б мені руки, краще, зв'язувала, коли обіймаєш, але не даєш дозволу до себе торкнутися... Так же й з глузду з'їхати недовго.

Якщо це покарання, то воно сильніше будь-якої порки виходить.