06.12.

Тамалія

– Ну просто...

Не можу я при тобі, не можу!

– Їй же не дозволено, – намагається викрутитися. – Вона ж охороняє.

– Зі Свеллою я домовлюся.

Та що ж тобі так не хочеться? Нічого ж не вимагаю.

– Звести вирішили? – похмуро.

– Боже, ну навіщо ти, – закушую губу. – Я ж не кажу... просто прогуляйся!

– Пані... – погляд такий... господи, ще не вистачало, щоб він на колінах мене благав не змушувати гуляти з Анітою!

– Гаразд, гаразд, – піднімаюся, підходжу, беру за руку. – Не хочеш з нею – не треба. Просто сам погуляй. Тільки не знаю, як це організувати. У магазин сходи, чи що.

– Навіщо вам? – не розуміє. Зітхаю:

– Мені складно, коли ти на занятті присутній. Тільки тому. Ні з ким я тебе зводити не збираюся!

– Вибачте, пані.

– Якось же можна тебе одного відпустити?

– Вдома краще залиште, – бурчить.

Ось тому я й хотіла, щоб ти з Анітою пішов, щоб все природно виглядало. Дідько! А тепер викручуватися доведеться.

– Хочеш – залишайся, – кажу. – Просто дивно буде, що я без раба прийшла. І тобі, певно, погуляти не завадило б. Чи це неможливо?

Антер

Що в неї за примха?

– Один з господарів одягав камеру, яка передавала все йому на комп'ютер. І щоб до мене ніхто претензій не мав, і щоб я дурниць не робив.

– Камера... – бурмоче, киває, ніби сподобалася ідея. Мовчу, що ця камера не завадила мені спробувати втекти. Там не Тарин був, але далеко від космопорту жили. Майже до корабля дійшов, тиждень ловили.

Від тебе всеодно тікати не буду... та ще й на Тарині.

Так за руку і тримає, цікава звичка, трохи що – за руку хапати. Але мені подобається. Самому ж не можна торкатися, перестроївся вже, не забув. А іноді страшенно хочеться... Ну хоч так.

– Іди вдягайся, – відпускає, – буде тобі камера.

Одягаюся, спускаюся. Треба ж, де вона таку штучку взяла? Маленька, на відворот прикріплює.

– Пані, – кажу, – краще нашийник надіти.

– Думала, ти захочеш як вільний погуляти.

– Дуже захочу, – погоджуюся, – але тут же всюди сканери чіпів. Вам же потім мене з ділянки забирати і пояснюватися.

Киває.

– Немає в мене нашийника, – відповідає. Дістає із шафи якийсь шкіряний пасок, свій напевно, обрізає нашвидку. Тканина сама до себе липне, в цілісне коло перетворюється, без застібок.

Зітхає, підходячи.

– Ти впевнений? – питає. – Якщо що... вже гаразд, сиди на занятті.

– Погуляю, – тисну плечима. Одягає, м'яко, прямо як краватку. Таке враження, що зараз розплачеться. Чого вона? Прикріплює камеру.

За ці шість років я добре, якщо днів п'ять гуляв. Сам. Повідець з усіма супутніми не рахую. Здається, бажання відчути себе майже людиною починає переважувати страх зустріти Аміру або когось подібного їй.

– Кнут брати? – питаю.

– Не треба, – хитає головою.