05.12.

Антер

Та що ж ти таке вигадав собі, нікчемо? Віриш, ніби вона ось так прямо поруч із тобою встане як з рівним? Подражнила і забула. Вона ж бачила тебе... такого бачила. Без цього самого достоїнства, без гордості, без нічого – нижче нікуди.

– Кому я потрібен тепер буду, зі свободою своєю? Після всього.

– Е, друже, не треба так. Адже собі-то потрібен, а це найголовніше.

Посміхаюся гірко. Собі-то потрібен, а тобі...

Замовкаю. Прийшов тут, соплі розпустив. Ідіот.

Тамалія

Здається, відходняк у сонця мого почався, дурниці в голову лізуть. Ти мені дурниці робити не думай, інших непокірних рабів замикають, не дають їм в руки нічого, що може дозволити з собою покінчити. Після такого-то ломка о-го-го яка початися може.

– Сідай, – трохи підсуваюсь, щоб він на ліжко сів. Сам же не встане.

Поглядає з подивом, але сідає.

– Все пройде, – кажу. – Ти у мене стільки витримав і не зламався, ще трохи залишилося.

– Обов'язково півроку чекати? – питає. Киваю:

– Доведеться. Неодмінно все поясню тобі потім, потерпи трохи.

Виживав же до сих пір. Сподіваюся, і далі виживе. Інакше... Боже. Ще мені розплакатися не вистачало.

Потрібно щось для підтримки сказати.

– Ти правильно зробив, – кажу.

– Що? – не розуміє.

– Що повернувся, – тихо. Дивиться з жахом:

– Ви знали? Або... перевіряли?

– Будь ласка, не підозрюй мене в тому, що я все це заради перевірки влаштувала. Просто побачивши другий вихід, можна було здогадатися, що в тебе виникне спокуса.

– Чому ж ви... нічого не сказали?

– Антере... А що я тобі мала сказати такого, чого ще не казала? Це тільки твоє рішення.

– І що б... ви робили? – глухо.

– А що б я робила? – тисну плечима. – Почекала б, доки тебе повернуть. Ти ж сам розумієш, не втік би. Не з Тарину.

– Розумію, – киває. – А потім продали б.

– Ні, – відповідаю, – не продала б.

А що б я робила, цікаво?

– Сказала б, що це був мій наказ дурний. Немов хотіла перевірити, чи зможе раб втекти від мене. Ну що-небудь в цьому роді.

– Навіщо? – вражено.

– Тому що прекрасно тебе розумію, – кажу.

Тому що нікому тебе не віддам, чудо моє...

Антер

Стою під душем. З люттю віддраююсь. Злюся на себе.

Якого демона поліз до неї вночі зі скаргами? Як тепер в очі дивитися.

З якого боку не глянь – дурень. А завтра ще й день важкий чекатиме. Прийом безглуздий, на який їй обов'язково мене тягнути. А там всі ці... Ось і побачиш, як вона насправді до тебе ставиться.

Є у господарів така чудова гра. Коли занадто нудно стає. «Вгадай раба». Звалити усі пульти в купу і вихоплювати по черзі. Дивитися, свій закричить, чужий...

Все-таки виходжу. Цілий день ховатися не будеш, до того ж, їй сьогодні на реабілітацію.

Господиня сидить у вітальні в улюбленій позі, з ногами в кріслі. Не знаю, чи пройти мимо.

– Привіт, – посміхається. Підходжу, смикається: – Не здумай!

Невже по обличчю бачить? Ну і не здумаю, а хотів же вибачитися. До біса.

– Доброго ранку, пані.

– Іди їж, я вже, – киває в бік кухні.

Моя порція чекає в комбайні, намагаюся зрозуміти Ямаліту і не можу. Адже потрапляв я і до не таких вже й поганих господарів-господарок, карали не часто і по справі, навіть начебто розуміли, що у рабів та ж нервова система, ті ж больові центри. Психіка теж є, самолюбство іноді. Не те, що ця дурна Свелла.

І всеодно кожному з них, кожному було приємно бачити рабів на колінах, адже не дарма ж поза покірності саме така. Водіння на повідку, сидіння біля ніг – це все прояви звичайного людського бажання піднятися над такими самими. Комусь відверто приємно, комусь трохи ніяково, але я вперше зустрічаю господиню, яка говорить, що їй це не потрібно. І не можу зрозуміти, що ховається за цими словами.

Допиваю каву. На столі у вазі привезені Чарою конфютелі. Ямаліта в перший же день виклала, дозволила пригощатися. Ні-ні, та й візьму. За останні шість років солодке я їв, здається, тільки на «романтичних обідах» з Амірою, так що воно навіть смачним не здавалася.

– Там морозиво доставили! – кричить. І як ось її не любити?

У неї якийсь спеціальний робот-постачальник, який приймає поставки через невеличке віконце і розкладає куди треба. Зручна річ, на гравітаторах і майже непомітна. Вночі потихеньку все розкладе, з ранку вже готове. Напевно, з тієї ж планети – Матушка. Ніколи не був там, хоча чув. Тарин в цьому плані відстає. Але не тому, що проблеми з науковими розробками – просто подобається, коли все раби виконують. Що стосується наших чіпів, пультів й упіймання – дуже навіть добре розвинене. Планета виродків.

Не стримуюсь, лізу в холодильник, морозиво... Як маленький, чесне слово. Навіть полегшало.

Повертаюся в вітальню.

– Антере, – кличе Ямаліта, відкладаючи в сторону нерозлучний сітьовик. Зупиняюся. Покусує губу. Напружуюся.

– Послухай. Поки я буду на занятті, погуляй з Анітою, будь ласка.

– Навіщо... – серце обривається.