27.11.

Тамалія

Повертаюсь назад, здається, злегка налякавши його. Крокую вперед. По-моєму, ковтає і трохи червоніє.

– Дурниці, – кажу тихо. – Ти хоч уявляєш собі, який ти гарний? Ти ж вродливий, особливо коли не дивишся так зацьковано! Хіба не розумієш, чому Аміра з Олинкою слину пускають, все забути тебе не можуть? Тому, що в тобі справжня, чоловіча краса, і мужність теж! І не смійся! Є вона в тебе, коли забуваєш, що ти раб. Та й коли пам'ятаєш – теж!

– Так я ж боягуз... – бурмоче.

– Хто тобі сказав таку нісенітницю?!

– Сам знаю.

– Ну і дурень! Нічого ти не знаєш! Та те, що тобі довелося пережити... І знову вставати, і знову намагатися втекти, і знову знаходити в собі сили жити...

– Боятися, тремтіти, принижуватися... – ледь чутно.

– І всеодно піднімати голову і вставати на ноги, – кажу. Дивиться недовірливо, а очі... Здається, прямо засвітилися.

Ледь не цілую в щоку, забула, що це для нормальних хлопців винагорода, а для сонця мого – катування з покаранням. Обіймаю – легенько, по-дружньому.

– Я тебе поважаю, – кажу. – Можеш не вірити, але це правда.

Антер

Відсторонюється, йде – легко так, швидко, занадто швидко... Навіть шкода. Стою. Міркую.

Невже правду каже? Невже таке можливо?

Відчуваю вологу на щоці. Бачила б ти, господиня, як я тут сльози пускаю, що сказала б про мужність і чоловічу красу?

Скоріше йду, поки не бачить. Стараюся як можу, вибираючи одяг.

Тамалія

Чесно кажучи, переживаю жахливо. Кафе недалеко від космопорту, все більше для приїжджих, їх тут не дуже в свої устої пускають. Мабуть, тому і рабські чіпи там не зчитуються.

Я давно вже щось подібне підшукувала, але ось чи не зарано... Ох, боюсь, зарано. До слова прийшлося, тільки чи готовий мій хлопець? Якби не заявилося покарання моє за покаранням, напевно, і не стала б поки нічого казати.

А з іншого боку, чим більше смак свободи відчує, тим краще, напевно. Швидше оговтається. Коли це необхідність, зібратися і зробити, це ж зовсім по-іншому виходить. Правда ж? Ох, зітхаю сама собі, аби депресія не почалася. Все-таки він не вірить мені ані краплини, постійно капості якої-небудь очікує або підлянки. І хто його знає, чи повірить... Ми ж, пани, сволочі рідкісні, будемо відверті.

Крім усього іншого, в кафе цьому чоловіки частіше з наших, нормальних світів, тому якось прийнято, що саме вони платять і провідну роль виконують. Одна з причин, чому я вибрала саме це місце.

Поки підфарбовуюсь, міркую. Як все ж дивно, адже є й інші планети з матріархатом в Галактиці, але там же немає такого жаху й неподобства! Швидше навпаки, жінки свій м'який уклад заводять, військові устремління чоловіків стримують, а медицина як розвинена! А тут ну прямо якийсь абсолютно вивернутий, збочений варіант. І мужики в них в більшості – ганчірки, ні на що не придатні, окрім як над рабами знущатися.

Зрізати всю їх звихнувся верхівку, випалити напалмом...

Виходжу. Антер вже внизу, а я-то переживала, що чекати доведеться. Все ж таки не перевершив жінку по довжині зборів. Посміхаюся, ось є ж в нього смак, красиво як одягнувся, коричневі щільні вузькі штани, темно-синя сорочка з якимось малюнком на спині, красень мій. Очі наче спокійні.

– Готовий? – питаю. Киває. – Ну, з богом. Почали.

– Пані... – тихо. Мало не шиплю:

– Антере!

– Ви пульта не взяли.

Хочу обуритися, що не збиралася його брати, але розумію: він має рацію. Якщо нас застукають, я повинна буду хоча б пульт пред'явити, сказати, що все під контролем. Розважається багатенька дурочка, ну подобається їй так.

Зітхаю, кладу пульт в сумочку. На пояс точно чіпляти не стану!

– І будь ласка, щоб ніякої «пані»! – нагадую.

Підлітаємо. Вечір, майже темно, але в цій частині міста проходить бурхливе життя, стереовивіскі, безліч різних засобів пересування – літають, їздять, переступають на опорах, багато народу всілякого, навіть представників негуманоїдних цивілізацій зустріти можна, якщо постаратися. Ніби віддали нам, чужинцям, на відкуп цей шматочок: «Нате, дивіться, все тут добре. Тільки далі не лізьте...»

Мій гравікар зупиняється, я сиджу, Антер виходить і я раптом лякаюся... А ну як зараз вирішить двері на колінах відкривати, «як належить»? Я ж від сорому збожеволію.

Ні, марно боюсь, радість моя руку простягає, навіть інтелігентно начебто, де навчився?

Втім, до шістнадцяти років було де... Милий ти мій. Не буду думати про це, не зараз.