25.11.

Антер

Тиждень вже промайнув і почався наступний. Панікую, в будь-який момент чекаючи покарання. Здається, за всі ці дні мені від господині майже не дісталося. Кілець не знайшов, якщо не брати до уваги тих, що ми повісили в спортзалі, гімнастичних. Можливо, вони якось закріплюються. Не дарма ж вирішила його обладнати саме зараз.

Разок вона туди уходила надовго, не менш години пробула. Невже займається? Або готує мені сюрприз?

Якось вночі навіть кошмар з покаранням приснився. Цікаво, це правда вона заходила, або примарилося? Запитувати якось не хочеться.

Другий день вмовляю себе мовчати і готуватися. Раптом не порахувала термін, раптом забула?

А раптом потім видасть подвійне покарання? За те, що не нагадав.

Не витримую.

Вона як раз повернулася з підвалу, сполоснулася – може, і саправді займається? Підглянути б, цікаво ж. Фігурка в неї що треба, мабуть, не запускає себе. На відміну від Аміри...

Чорт, невже ця жаба назавжди залишиться випаленою на моїй сітківці, в моїй підкірці? Не хочу згадувати.

Відчуваю, як кров приливає до щік. Коли Аміра зрідка виводила мене в світ, брала золотий нашийник і любила, щоб я виконував забаганки, але завжди хотіла покрасуватися, на людях рідко коли відверто знущалася – тільки якщо перед цим мені доводилося її розлютити. Зате як я перестав їй належати, так відразу...

Зціплюю зуби. Як би забути цей жах, цю «Земну чашечку»? Як би зробити, щоб Ямаліта забула...

Ямаліта навіть нашийника не вдягає. Дозволяє поруч іти, а не позаду. Каже, їй так приємніше.

Сидить у кріслі, ноги підібрала, щось читає. Або на мене поглядає?

Піднімаюся. Взяти відразу батіг? Або без наказу не брати? Вона жодного разу ним не скористалася, може, надає перевагу іншому?

Підходжу до крісла, опускаюся на коліна.

– Що ще трапилось? – зітхає.

Тамалія

– Пані, я у вас вже більше тижня... – тихо.

– Відзначимо? – сміюся. Ідіотка, видно ж по позі: щось собі надумав, а ти жартувати. Не буду я йому наказувати, нехай сам підніматися вчиться!

– Звичайно, пані, – судорожно. Починаю смутно здогадуватися, до чого він.

– Що пропонуєш? – питаю.

– Я не знаю переваг пані.

– Можна в кафе сходити. Морозива поїсти. Цікаво, перші колоністи його секрет із собою привезли, або потім заново відкривали?

Дивиться здивовано.

– Я не розумію, пані.

– Чого ти не розумієш? Я дізналася, де є кафе, в якому рабські чіпи не фіксуються. Замаскуємо тебе під вільного і розважимося. Ти, певно, встиг забути, що це таке?

– Вас же оштрафують, пані. Якщо дізнаються.

– Не тебе ж.

– Але...

– Ну? – підбадьорюю. Ну давай, проговори вже або забудь. Якщо потрібно – буду мільйон разів повторювати, що не стану тебе карати. Але ось сама першою мову про це заводити не хочу!

Проговорює:

– Пані...

– Можна просто Ямаліта, я тобі вже казала. Можна Літа. Можна Талі, – ризикую додати. Так вже збіглося, що справжнє і нинішнє імена в мене схожі. Ніхто тут мене Талі не називає, але... раптом захотілося.

– Що ви, пані... Ви... мене випробуєте, чи дійсно забули?

– Ти про що?

Стискає зуби, закриває очі, зважується:

– Про покарання.

– Про якие?

– Ви за цей тиждень мене жодного разу не покарали, – тихо, опустивши голову.

Боже, та ти вже замучився весь в очікуванні. Я-то сподівалася, що розслабишся, а ти там, певно, і спати не можеш. Чи не звідси кошмари?

– Я ж сказала, що не буду тебе карати. Повір, будь ласка.

– Це проти правил, – тихо.

– Будеш на мене скаржитися? – посміхаюся.

Мовчить. Я теж. Чекаємо.

– Які будуть розпорядження? – цікавиться, нарешті. Не встає.

– То як ти щодо прогулятися?

– Як накажете.

Заспокоюю себе. Терпіння.

– Добре, – відповідаю. – Я дам тобі кредитку, і ми проведемо нормальний вечір... ну, скажімо, побачення. Будеш розплачуватися і взагалі... будеш нормальним чоловіком.

Червоніє. Боги, та що ж таке!

– І що мені... купити... – зніяковіло. – Що ви вважаєте за краще?

Мовчу. Подивився б зараз на мене – заткнув би. Але не дивиться, продовжує:

–... чи потрібні таблетки... контрацептиви... якісь предмети...

Замовкає – здається, від мене вже сходить справжнісінька лавина. Обличчя заледеніло, намагаюся не вибухнути. Боже!

– Був би ти вільним, – кажу, – давно б по фізіономії з'їздила.

– Принести батіг? – цікавиться. Господи, мені здалося, чи дійсно натяк на сарказм?!