22.11.

Тамалія

Швидше ховаю сітьовик з документами, дивлюся на внутрішній комунікатор. Селій, давно не бачилися. Знудьгувалася вся.

Відкриваю, здогадуючись, що йому тут потрібно. Зображую здивування.

– О! – посміхаюся. – Ти, напевно, батіг приніс? А то я забула...

– Можна? – входить, козел, де ж твоя другорядна роль, коли вона так потрібна? Гаразд, доводиться впустити, не виганяти ж.

Мовчу, нічого не кажу. Сподіваюся, сам скоріше втече.

– Це не ти повинна пам'ятати, – повідомляє, витягуючи з гравіпака батіг. – А ось і він!

У кухні дійсно видніється Антер, замурзаний який, чим ти займався, город копав? Розчервонілий, злегка захеканий.

– Чим це ти там зайнятий? – підозріло питає Селій.

– Селію, – перериваю. – Він зайнятий тим, чим я сказала. Антере, можеш продовжувати.

– Стривай! – підходить до нього, батіг в руці тримає, за рукоятку. Тільки спробуй.

Наближаюся. Яке щастя, що пульт вже в сейф прибрала.

– Ти чому за батогом своїм не стежиш? Чому пан повинен тобі його приносити?

Здається, розраховане на те, щоб залякати. Куди тобі залякати мого Антера якимось нещасним батогом. Думаю, навіть побачивши у тебе свій пульт, він тримався б щосили. Що не кажи, а все ж таки гордий...

– Селію, перестань, – посміхаюся якомога м'якше. – Це я забула, виклала його й забула. Антере, йди, продовжуй.

– Нехай спочатку подякує! – заявляє Селій, але Антер після другого мого наказу воліє ретируватися в садок.

– Селію, ну чого ти на мого раба обурився.

– Поганець він у тебе. Ось побачиш, ти від нього ще наплачешся.

– Не ти ж. Наплачуся – продам.

– Краще продай. Він же тобі не дорогий, сподіваюся?

– Ну як тобі сказати... це мій перший раб, та ще й дарунок самого Корнеля Альвейського, як я можу їм не дорожити?

– Я йому батіг приніс, а ти навіть подякувати не дала!

– Ти мені приніс. Спасибі тобі величезне. Але якщо це така проблема, я б сама завтра заїхала. Не потрібно було.

Ура, знітився.

– Почастуєш чимось?

Як же хочеться вигнати!

– Зараз, – кажу. Заглядає в кухню-їдальню, але я посадила його на диван тут, у вітальні. Цікавлюся, чого йому, наливаю вина з льодом. Сидить, повільно тягне.

– Слухай, а чим у тебе там раб так довго зайнятий?

– Він потрібен тобі? – дивуюся.

– Слухай... м-ммм... а він правда у тебе постільний?

– А про це пристойно розпитувати?

– А що такого? Це ж звичайні речі.

– Правда, – кажу. – Заспокоївся?

Сидить перетравлює, схоже, не заспокоївся – навпаки, незадоволений. Не вистачало мені для повного щастя ще цього виродка в хвості.

– Слухай, – знову починає. – А якби ти... ну... зустрічалася з кимось? Ти б його... ну... більше не використовувала?

– А що, не можна хіба?

– Ну... ні, вам-то можна... Це мене, як тільки зустрічаюся, змушують всіх рабинь з ліжка вигнати... Але ти не думай, я б і сам вигнав...

– А я – ні, – не можу відмовити собі в задоволенні повідомити. – Вижену тоді, коли набридне, та ні секундою раніше!

– Навіть якщо... ну...

– Селію, не розумію, що ти нукаєш?

– Ну... я просто думав... ну це звичайно жінка вирішує... Але ти мені дуже сподобалася... І... – ковтає.

Мовчу. Давай, народжуй вже.

– Ну... – тягне.

– Послухай, – кажу. – Ми з тобою тільки сьогодні познайомилися. Так що давай не будувати далекосяжних планів. Добре?

Киває.

– Добре, Ямаліто. Просто я... ну... я міг би замінити його, якщо що... Якщо ти не готова зустрічатися, але...

– Ти ж не раб, – відповідаю розважливо.

– Ну так, – погоджується тоскно. Ух ти, невже моєму Антеру заздриш? Не можу передати, як я щаслива!

– Запросиш мене на перший танець? – раптом запитує.

– Який танець? – не розумію.

– Так на вечорі же.

– А, добре, запрошу. Якщо тільки Корнель відмовиться, я його думала запросити. Все ж таки він до мене так добре поставився...

– Гаразд, – погоджується. – А... раба візьмеш?

Не хотілося б... ой як не хотілося б!

– Не знаю, – тисну плечима. – Буде мені там заважати... мабуть, не візьму.

– Дивна ти. Кожен з рабом ходить, а ти – не візьму. Пилинки з нього здуваєш.

– Прямо таки, – пирхаю, не вистачало ще, щоб це щось про мене плітки розпускало. Зараз як з Олинкою заспівають... Потрібно терміново переконати.

– І Корнель не зрозуміє, – добиває Селій. От чорт, і правда. Не можу ж я не привести його дарунок.

– Слухай, – вирішую все ж таки закруглитися, – ти прости мене. Я сьогодні вимокла, страшенно хочу спати. Давай іншим разом поспілкуємося?

Кидає погляд на кухню.

– Він же такий брудний, не огидно тобі? – запитує тоскно.

– У мене в будинку три ванні кімнати, – повідомляю. – Помиється.

– Якщо передумаєш... із задоволенням залишуся.

От радості-но.

– Якщо передумаю – скажу.