Глава п'ята

Тамалія

Вечір видається тихий. Спокійно, легкий вітерець, веранда відкрита. Я б із задоволенням там поїла, аж раптом підслухає хто. Не можна.

Сидимо в кухні-їдальні. У сонця мого вже майже нормальний раціон, смаженого тільки не даю. А так – одне і те ж їмо. Дивується, але мовчить. І добре.

– Ви часто на ці заняття ходите? – раптом цікавиться.

– Пару раз в тиждень, – відповідаю. Боже, не дивись так на мене, не думай розпитувати, у мене совісті не вистачить тут перед тобою жертву розігрувати, тобі б в пору радіти, що хоч одну паскудну пані справедлива розплата наздогнала, а не співчувати, відрада ти моя! Додаю якомога легше: – Та все гаразд, не бери в голову.

Мовчить співчутливо, але тему не продовжує.

– А давай вип'ємо, – пропоную. Підіймаюся, беру келихи, наливаю йому коньяк, собі лікерчика дещо легше.

– На, розслабся трохи, – простягаю. Приймає келих, киває здивовано. Ти, напевно, і коньяк ніколи не пробував...

– Ну, за нас, – торкаюся келихом до його келиху.

Знову киває, навіть злегка посміхається. Пробує, ковтає.

– Завтра рано не вставати, так що пий давай, – підбадьорюю. – Мені нікуди не треба, повністю вільний день, тому займемося облаштуванням підвалу. Вчасно ти у мене...

Не встигаю договорити – келих тріскається в його стислій руці, в очах жах.

Ось дурна, коли ж ти навчишся пам'ятати, з ким розмовляєш!

– Прости, пані!

Схоплююсь, хапаю за руку, що кровоточить:

– Спортзал! – роз'яснюю. – Спортзал будемо облаштовувати в підвалі, я давно збираюся, та все ніяк...

Тягну його до раковини, змиваю кров, що хлище, кілька стекол застрягли в долоні.

– Прости... пані... – бурмоче, здається, намагається стримати тремтіння, горе моє.

– Стривай, – прошу, – зараз пінцет і медика принесу...

Кидаюся за аптечкою, прибігаю назад, бризкаю анестетиком.

– Знеболювальне? – дивується.

– Що ж я тобі, садистка, чи що?! – вигукую.

Найбільші скла дістаю пінцетом. Стоїть мовчки, начебто навіть заспокоюється злегка. Та що ж це за асоціації зі словом «підвал»! Ти що, весь цей час намагався зрозуміти, де у мене тут камера катування обладнана?!

Дрібні скла залишаю медику, той своїми малесенькими маніпуляторами швидко справляється, потім заліковує... Видихаю. Ось тобі і романтичний вечір. Мовчу, а то як пожартую знову – ще тиждень відходити буде.

Антер

Ямаліта чимось зайнята. Що це вона весь час пише, в сітьовику шукає?

Не мого розуму справа. Але ж цікаво...

Гаразд, вирішую поки позайматися трохи. На вулиці прохолодно і темно, трава ще мокра, але земля вже майже всю вологу ввібрала. Обидві місяця на небі красуються.

Дивлюся на будинок, як затишно горять віконця веранди і вітальні, розмірковую про те, що цей будинок мені вже майже рідний. От якось непомітно з хазяйського стає місцем, про яке починаю думати, як про будинок. Якщо Ямаліта вирішить мене продати – буду сумувати, напевно.

Ця думка раптом обпалює вогнем, не стримуюсь, падаю, чорт, брудний весь!

Не розслаблюйся, раб. Чим більше мрієш, тим страшніше виявляється реальність. Тебе як і раніше можуть продати в будь-який момент і в будь-яке місце. Що б вона там не обіцяла. Всього лише документи підписати...

Схоже, зовнішній комунікатор. Кого нелегка принесла?

Знову падаю на слизькій землі, не витримую, вирішую заглянути. Я тільки з кухні загляну в вітальню, і знову сюди...

Як би не так.