20.11.

Антер стиснувши зуби сідає на підлогу між його колінами і дверима. Гравікар їде повільно, ним не потрібно управляти – все автоматизовано, хода м'яка. Але ця скотина примудряється кілька разів зитнутися та заїхати коліном Антеру по обличчю.

Свелла намагається відновити розмову, нібито нічого не помічаючи, але в мені така лють бушує, що принципово не підтримую. Після чергового удару, коли голова Антера стукається об двері, не витримую.

– Зовсім забула! – скрикую. – Мені ж потрібно ще сюди забігти! – тицяю рукою на перший-ліпший магазин, який проїжджаємо. – Зупини!

– Ямаліто, дощ же!

– Нічого, в мене гравіпарасолька із собою! Зупини, будь ласка, а то повертатися доведеться!

– А що тобі там треба? – дивується Селій. Авжеж, я і сама сто років в магазинах не була, все додому замовляю, в будь-який час дня і ночі протягом години привозять.

– Та так, домовилася, – відповідаю невизначено, піднімають. – Зупини, проїхали вже!

Свелла нарешті зупиняє гравікар, я відкриваю свої двері:

– Антере, виходь!

– Зачекайте, пані, я вам потримаю, – повідомляє. Чекаю. Бо ж пристануть, ще й чутки пустять. Виходить зі свого боку, дивлюся уважно на Селія, щоб не надумав наостанок ще й хвицнути. Бачить мій погляд, не ризикує.

Раб обходить гравікар до моїх дверей, благо машин мало. Дощ ллє, калюжі і бруд, так не хочу, щоб ти знову на коліна опускався, рідний. Так не хочу.

Вистрибую скоріше, піднімається, йдемо з дороги. Дідькові пани їдуть. Добре, хоч не вирішили почекати. Дістаю гравіпарасольку.

– Дякую, – каже.

– Було б за що, – зітхаю.

Запускаю парасольку, роблю її широкою, Антер бере ручку, якийсь час виходить на те, щоб умовити його, мов місця вистачить двом. Не належить, належить над пані тримати.

На вулиці стемніло, струмені луплять, поки сперечаємося – мокрі вже, і парасолька не допоможе. Людей немає.

Йде. Навіть не питає, чи потрібно мені в магазин. Все зрозумів. Розумний мій. Мій хороший.

– Прости за зіпсований день, – шепочу.

Мовчить. А до будинку ще далеко.

– Машину, може, викликати? – сумніваюся.

– Не треба... – тихо. Після додає: – У нас парасолька є.

– Та ну її, – сміюся. – Забери, я вже вся мокра.

Знімає гравіполе, закидаю ручку в сумку. Біжимо. Починаємо хихотіти. Пусто, рідкісні перехожі давно розбіглися, як же я хочу, щоб ти взяв мене за руку!

Здається, його трошки відпускає. Дощ, порожнеча, ми абсолютно мокрі... ніби і не на Тарині.

Підходимо до будинку. Майже у порога дощ закінчується і визирає сонце. Як своєчасно!

Забігаємо, сподіваюся, сусіди не бачили. Сміємося. Калюжа натекла, бігом включаю універсального прибиральника. Невеличкий робот сканує непорядок, приймає зручну форму і починає свою справу.

Скидаю жакет.

– Дідько... – бубоню. Пульт під ним увесь мокрий. У Антера посмішка спадає з обличчя. Чорт! Ну чому так постійно! – Раптом зламається...

Знімаю акуратно з поясу, беру рушник, кладу на нього. Легко промакую – не повинно від рушника спрацювати, лише від дотику рук.

Дивлюся на Антера. Застиг, очі величезні, зуби стиснуті, білі щоки.

– Перевіряй, – тихо.

– Ти що?! – скрикую. – Я просто хвилююся, щоб не замкнуло! А то раптом...

Жах, навіть думати боюся.

Здається, трохи розслабляється.

– Не замкне, – вимовляє похмуро. – Один з господарів ніколи не розлучався, навіть в душ із собою носив. Нічого там не замикає, ці гравіпакети, що твої друзі продають, – просто зайвий збір грошей.

– Я ж не знала, – намагаюся посміхнутися. Гребаний пульт. – Гаразд, давай в душ.

Киває, теж намагається посміхнутися.

– Антере, – гукаю тихо, вже майже біля сходів. Обертається. – А де батіг?

Лякається. От чорт, схоже, забули!

– Вибач... пані...

Хапаю його за руку. Тільки не думай знову починати.

Стоїть. Здається, не здригнувся.

Згадую. Коли я пішла за Антером, батіг точно на столі лежав. Коли повернулася – його прибрали кудись, на диван, певно. Ох, сподіваюся, просто так прибрали, а не спеціально.

– Не страшно, – кажу м'яко. – Попрошу привезти.

Туга в очах.

– Це мій недогляд, – відповідає.

– Дурниці! – заявляю. – Я тобі не наказала, значить, недогляд – мій! Все, забудь. Давай, в душ і поїмо, я голодна жахливо! Могли б і пригостити чимось, крім соків своїх поганих.

Посміхається. От і молодець. Відпускаю неохоче, розходимося по душовим.