10.11.

Сидять на м'якому напівкруглому дивані за столиком, Свелла з одного краю, Селій ближче до іншого, спеціально так місце залишили, щоб господиня з його боку підсіла.

– Приєднуйся, я нових напоїв замовила, – запрошує Свелла. – Що це ти раба притягла?

– Так, – знизує плечима Ямаліта. – Закортіло.

Спасибі, хоч не повідомила, що сам приперся.

Сідає до Селія, чорт, та що ж це зі мною таке!

– Рухайся, – рукою показує. Той здивовано дивиться на неї, Ямаліта пояснює:

– Хочу, щоб раб поруч сів.

Здається, у мене погляд такий же здивований, як і у панів. Намагаюся не показувати, навіщо господиню злити зайвий раз? Краще вже поряд із нею, аніж на підлозі.

– Це ж не заборонено? – питає.

Свелла тисне плечима, Селій неохоче рухається, сердито дивлячись на мене. Потрібно стежити за собою, цей не впустить моменту і батогом скористатися, знаю я таких тюхтіїв. Був би я вільний, подивився б, як би ти рипався в мою сторону, а так – море задоволення отримаєш, самостверджуючись. Зціплюю зуби. Ямаліта дивиться на нас, щось там собі думає, тягне мене за руку:

– Сідай.

Сідаю.

– Але навіщо? – дивується Свелла.

Обвожу поглядом приміщення – не зовсім приміщення, частина того ж простору, організована стінами і накрита прозорим куполом. Да вже, майже всі раби на підлозі сидять, не рахуючи тих, хто в басейні з господарями. Одна рабиня поряд із господарем. І я ось, ага, улюбленець. Схоже, знову червонію. І так і так хреново.

– Ну я ще якось не звикла... – відповідає Ямаліта. – Мені некомфортно, коли він під столом. Ні, ну якщо вас це бентежить, то я йому скажу...

– Гаразд, ти наша гостя, – знизує плечима Свелла. – Я розумію, ти ж незвикла, у вас такого немає. Звикай.

Селій, схоже, незадоволений, із насолодою б мене під стіл запхав. Не втримуюсь, дурень, знову впертість, яка мені всю рабську характеристику зіпсувала, вилазить назовні. Посміхаюся йому. Здається, нахабно. Кретин.

– Твій раб! – вигукує білявий, вказуючи на мене.

– Що? – лякається Ямаліта, з тривогою обертаючись.

– Він... нахабніє! Нахабно сміється в обличчя!

Господиня кладе мені руку на щоку, починаю виправдовуватися:

– Вибачте, пані, я тільки посміхнувся вашому другу, я не думав, що це його образить, адже ваш друг заслуговує найкращого відношення...

Демон. В очах у неї чорти скачуть, зараз розсміється, схоже, все зрозуміла, я і сам сміятися хочу, не можу, ледве стримуюся. Як його моя посмішка вставила! Чомусь раптом так приємно на душі... Вона розуміє...

– Нехай вибачиться! – продовжує обурюватися Селій.

– За те, що посміхнувся? – дивується Ямаліта.

– Ти б бачила, як він посміхнувся! Неначе це він тут пан!

– Тобі здалося.

– Він прикидається! Ти б йому батога дала!

Не буду я вибачатися перед тобою, виродку.

– Та годі, – посміхається Ямаліта.

– Селію, облиш, – зупиняє Свелла. Я її майже люблю. І раби в неї доглянуті, і зайвої агресії не спостерігається. Правда, всеодно господиня, а господарі усі – сволочі. Це аксіома. Але до такої принаймні не настільки страшно потрапити.

– Ти б бачила, як він подивився! – канючить урод.

– Ямаліта наша гостя. Не розстроюй її.

– Я тільки хотів, щоб він вибачився...

Свелла сердито дивиться на брата, після повертається до Ямаліти:

– Не знаю, що він там побачив, але нехай твій раб вже вибачиться, а то до вечора будемо ниття слухати.

Я її майже ненавиджу. Така ж тварюка, як і всі.