09.11.

Здається, починаю кусати губи. Боже, як мені хочеться його обійняти!

– І чому ти вважаєш, дозволь дізнатися, що я стала б бити дівчину? Хіба я тебе хоч раз вдарила?

– Звідки мені знати ваші уподобання, – тихо.

– Антере... я просто хотіла дізнатися, як тобі? Я ж теж тут ніколи не була, хтозна... раптом у вас яке-небудь погане правило, що не можна залишати рабську зону без виклику господаря?

– Не можна, – погоджується. – Але ви ж дозволили, значить, можна.

– Вибач мене, будь ласка.

– Що ви, пані, – з жахом.

– Якби я побачила, що ти весело проводиш час, просто повернулася б і пішла.

«Жалюгідні виправдання», – припечатує мене внутрішній цинік. З'явилася тут, зірка, гроза рабів. «Так я ж не хотіла», – виправдовуюсь...

– Тобі тут не подобається? – питаю.

Дурне питання. Знизує плечима.

– Ще трошки побудемо і підемо додому, добре?

Дивиться здивовано:

– Як накажете, пані.

Ну так, з рабами радитися не прийнято.

– І будь ласка, пам'ятай, про що я тебе просила. Припини очікувати від мене всяких гидот. Я навіть батіг там, на столі залишила, а ти...

– У бармена над стійкою висить, – глухо. Спостережливе ти моє лишенько.

– Не помітила, – обманюю.

– Вибачте, пані.

– Добре, – зітхаю. – Ти залишишся або зі мною підеш?

– Як накажете.

– Ні вже, сам вирішуй. Раз можеш виходити вільно, нічого наказувати не буду.

Встаю. Теж підіймається.

– З вами піду, – бурчить. Чомусь посміхаюся. Адже міг би і залишитися, але не хоче...

Антер

Ні, від господині мене постійно то в жар, то в холод кидає. Дійсно ж злякався... Аміра б живого місця ні на рабині, ні на мені не залишила. В будь-якому випадку. І якби не дала дозволу, а я дозволив до себе доторкнутися, і якби дала – а я збрехав, що не дала. І навіть якщо б просто почула, як її жадібною назвали.

Можна ж промовчати, не почути, якщо карати не збираєшся. А якщо вже показуєш, ніби чула... І чого мені цих дурних дівчат завжди шкода, мало через них перепадало, чи що? А скільки разів спеціально мене підставляли, рабині убогі? Дурень. Вони там з барменом тепер обжимаються і над тобою сміються, а ти піди у Ямаліти в ногах посидь.

Втім, сам же вибрав. Вона ж тебе не змушувала. Чому раптом здалося, що сидіти поруч із нею, хоч би і в ногах, буде приємніше, аніж стирчати в цьому рабському загоні?

Дурень тому що.

Повертаємося. Свелла з Селіем вже занудьгували без господині, щось не подобається мені цей пан. Ні риба ні м'ясо, а дивиться на пані мою... ух як дивиться, відразу видно всі плани і побажання.

Але ж він вільний, думаю тоскно. Одне це вже робить його рівним моїй господині. А мені тільки сидіти біля ніг і належить. Я їй навіть в якості постільної іграшки не потрібен.

Ще вчора це радувало, а сьогодні що змінилося? Нічого не змінилося, не хочу я бути нічиєю постільною іграшкою, мені Аміри на сто життів уперед вистачить! Тільки ось як подумаю, що цей білявий ходитиме до Ямаліти, або вона до нього, на побачення запрошувати... Це такі чоловіки її приваблюють, цікаво?