08.11.

Тамалія

Що це ви, агенте Там, ніяк ревнуєте? Чого б це? Або дух власництва прокинувся? Тільки от не треба розповідати, що «ми у відповіді за тих, кого...» Хлопчик-то дорослий вже, і без вас цілком може про себе подбати.

Бачу роздягнену безсоромну дівицю поруч з моїм... тьху ти, поруч з Антером. І замість того, щоб тихо піти, переконавшись, що все в порядку і чудо моє розслабляється, для чогось заходжу на територію рабів. Намагаюся переконати себе в тому, що Антеру ж неприємно, видно ж, що неприємно, потрібно його звідси забрати...

Так що він, сам не піде, як схоче? Ти ж дозволила... Хоча хто знає, раптом все-таки переривати господарів не можна. Ну так тут інших місць повно, не біля голих дівчат! А чого це вони з Анітою по різних кутах?

Рабиня щось шепоче йому на вухо, цілує в щоку й від цього чомусь так... неприємно.

Та годі вже, коза, що, сподобалося людину у власності мати? Йому без твого дозволу вже й по сторонах озирнутися не можна?

Просто він мені не байдужий. Якби бачила, що йому добре та весело...

А що б я зробила?

Будемо сподіватися, непомітно пішла б. У всякому разі, хочеться думати, що змусила б себе.

– Це твоя господиня? Така точно замучить, – чую тихе хихикання дівчини, що прилипла ззаду до Антера. Ну ні фіга ж собі, коли це я тебе мучила, дорогий? Втім, певно, для тебе все, що я не роблю, болісно.

Щось ще шепоче йому на вухо, здається, про дозвіл. Антер хитає головою:

– Ні.

Знімає її руки з плечей. Чорт, навіщо ти сюди приперлася, хай би відволікся! Ну навіщо? Ну хвилювалася, і що?

– Ось жадібна яка, – тихо повідомляє рабиня, повертаючись до прикованого до стійки довгим ланцюгом хлопця.

– Жадібний-жадібна, – погоджуюся.

Навіщо, ну навіщо?! Знову забуваєш, що перед тобою безправні істоти, що не засміються, не поприколюються, навіть відповісти тобі не можуть! Хоч би посміхнулася, йдеш тут як... господиня! Дівчина вже на колінах, лобом в підлогу, бідний бармен очі відводить від видовища, яке йому відкривається.

– Вибачте, пані, дурна рабиня не стежить за язиком, що мені зробити, щоб вибачитися?

Антер раптом теж робить крок вперед, опускається на коліна:

– Вибач, пані, це я винен.

Сволота ти, агенте Там. Зітхаю.

– Зроби так, щоб в наступний раз ані я, ні інші господарі нічого подібного не чули, – кажу дівчині.

Вона продовжує лепетати вибачення. Не слухаю, звертаюся до Антера:

– Ну йдемо, розкажеш, в чому ж ти винен.

Дивиться на мене, підганяю:

– Ну, піднімайся, пішли, чого чекаєш?

А то з нього станеться не підніматися.

Встає, йде. Оглядаюся. Дівиця шепоче щось бармену, здається, співчуває Антеру, якому не пощастило з господинею. От молодець, показала себе, красиву... Втім, якщо чесно, така репутація мені не зашкодить, а то як почнуться плітки, що у Антера надто м'яка господиня, – нічого доброго не вийде. Будемо шукати плюси.

Знаходжу невелику затишну напівкруглу нішку зі столиком, оглядаюся, щоб упевнитися, що поблизу немає чужих вух. Усаджую милого, сідаю поруч.

– І що це було, Антере?

– Вибачте, пані, – бурмоче, – це я їй сказав, що ви мені не давали дозволу і що...

– Та я не про те, – зітхаю. З чого це, цікаво, він таке наговорив? – Те, що ти їй сказав, твоя справа. Але невже ти думав, нібито я її зараз лупити почну?!

– Ну... ви не були задоволені. А за такі слова будь-який господар міг би і батогом вдарити.

– Чужого раба?

– Звичайно, – з подивом. – Вона ж вас образила.

– А ти героя зображаєш.

Знизує плечима, відвертається.

– Нічого я не зображую, – в сторону. – Шкода просто. Дівчата ж... зовсім не витримують.