07.11.

Антер

Йду. Настрій паршивий. Добре хоч я не зобов'язаний Аніту розважати. Наказала б пані – був би зобов'язаний, але дякую, не наказала. Нехай з іншими розважається.

Йду в рабську секцію. Тут народу не багато, буквально людин... хм... рабів п'ять. Дві дівчини бризкаються в фонтані і сміються, мабуть, пощастило з господарями. Троє хлопців сидять на пластикових дешевих шезлонгах. Схоже, відпочивають.

– Новенький? – подає голос прикутий до стійки раб. – Іди, наллю чогось. Рабам міцного не дозволено, але прохолодного повно, вибирай.

Підходжу, сідаю на барний стілець, щось вибираю. Наливає. Розпитує про те, хто і звідки, відповідаю неохоче.

– Втомився? – каже співчутливо. Тисну плечима. Замовкає.

– Довго тут стояти? – в свою чергу співчуваю. Знизує плечима:

– Нас троє на місце, кожен стоїть по чотири години, потім вісім відпочиває.

– Не погано? – припускаю, хоча відчуваю якийсь підступ. Усміхається:

– І так цілодобово.

Що ж. Дурень. Знайшов «непогано». Хоча, дивлячись з чим порівнювати...

Розуміюче мовчимо.

Не минає і десяти хвилин, як на сусідній стілець сідає мокра дівчина, здається, з тих, що гиготіли. Абсолютно роздягнена, не рахуючи чорної рабської смужки на шиї. По-моєму, знову червонію, відводжу очі.

– Не звертай уваги, – сміється, – господиня не дозволяє мені одягатися, я раніше комплексувала, а потім плюнула. Я ж красива, чого соромитися, нехай навколишні соромляться!

Ну так, всі ми намагаємося знайти хоч щось позитивне. Але ж це так бридко... Може, і мені взяти з неї приклад? Роздягнутися, скупатися. І демон з усіма тими, хто буде витріщатися.

Схоже, зараз знову пересмикуватись почну. Та як же навчитися управляти своїм поганим тілом? Те воно червоніє, то смикається, то... хм... блює на Аміру. Здається, посміхаюся.

– Адже правда ж, Маірчику? – продовжує дівчина, вішаючись на раба.

– Звичайно, – погоджується той. Краще б я з Анітою базікав, чесне слово. Якби вона задовольнилася балаканиною.

Оглядаюся. Охоронниця вже тут, але сидить з іншого боку, розмовляє з одним з рабів. У купальнику, на шиї золотий ланцюжок. Кидає на мене похмурий погляд, поспішаю відвернутися. Ну її до демона. Навіть намагатися не хочу.

Як же все остогидло!

Піти знайти Ямаліту, чи що? Положлено чекати, доки покличе... але ж дозволила ж. А що я там буду робити? Сидіти безправної річчю біля ніг і слухати моторошні хазяйські розмови?

– Налий ще, – прошу. Бармен наливає.

– Не нап'єшся, – хихикає рабиня, знову сідаючи на стілець поруч зі мною, проводить рукою по плечу. Все-таки пересмикуюсь.

– Вибач, – кажу.

– Господиня замучила? – розуміюче. Киваю.

– А шкода, – тягне розчаровано. Залазить на стійку, починає приставати до Маіра. Відвертаюся. Бачу Ямаліту, піднімаюся. Відчуваю, як на плечі лягають руки рабині, притискається до моєї спини, для чогось цілує в щоку:

– Це твоя господиня? – шепоче. Намагаюся звільнитися, знову киваю. – Така точно замучить, – хихикає.

Схоже, Ямаліта незадоволена. Роблю більш різкий рух.

– Вона що, не давала тобі дозволу? – шепоче рабиня.

– Ні, – відповідаю, знімаючи її руки з плечей, раз не розуміє натяків, то у відкриту. Чомусь здається, що Ямаліта зараз розсердиться. Але ж сама дозволила робити, що хочу!

– От жадібна яка, – чую, як хихикає рабиня тихо бармену. По-моєму, знову червонію.

– Жадібна-жадібна, – повідомляє Ямаліта, підходячи, і погляд в неї такий... важкий. Рабиня лякається, швидко опускається в позу покірності:

– Вибачте, пані, дурна рабиня не стежить за язиком, що мені зробити, щоб перепросити?