02.11.

Дівчата збираються, раби сідають під стінкою, керівниці нашої ще немає, зате є Свелла. Підходить до мене, коситься цікаво на Антера:

– Купила? – питає.

– Пане Корнель подарував, уявляєш? Так несподівано, так приємно...

– Ну і як? – цікавиться. Знати б ще, про що вона. Перетискую плечима:

– Ну не знаю... А ти про що взагалі?

– Просто... хоч і раб, чоловік же...

Ах це. Посміхаюся легко:

– Він у мене слухняний, клопоту не доставляє, слова поперек не говорить, виконавчий. Я якось навіть не відчуваю, що це чужий чоловік.

– Розумію, – погоджується. – Я раніше рабів теж як чоловіків не сприймала. А зараз... взагалі не можу нікого з них бачити. Сподіваюся, пройде... Навіть Селія спочатку не виносила! Це мій брат.

– А що його у Корнеля не було? – дивуюся.

– А, по справах їздив, – махає безтурботно рукою. – Він, до речі, хотів з тобою познайомитися. Ти не проти?

– Та ні, – качаю головою. – Давай як-небудь познайомимося.

– Він сьогодні за мною заїде, мій гравікар в ремонті.

Збираюся відповісти, але тут входить керівниця, і всі розмови стихають. Вітаємо одна одну, ритуальны обійми і інша маячня. Дивлюся на Антера, дідько, як же не хочеться в цьому всьому брати участь...

– Можна, я сьогодні помовчу? – прошу, коли до мене звертаються з якимось питанням по темі.

– Що-небудь трапилося? – м'яко цікавиться керівниця. Мало не ляпаю, що кошмар наснився. Змусять же розповідати. Тисну плечима:

– Не знаю... настрою немає. Сумно, дощ... До мами хочеться...

– Розумію, – киває пані Кларна, – ну посидь, послухай. Разок можна і помовчати, але щоб це не стало звичкою. Гаразд? І постарайся все ж таки приєднатися. Разом ми що?

– Упораємося! – відповідають хором дівчата.

Сиджу тихенько, спостерігаю. Аніта пересіла ближче до Антера, щось йому прошепотіла. Той знизав плечима, навіть не глянувши на неї. По-моєму, вона спробувала ще про щось запитати, не дочекалася відповіді і залишила спроби.

Нарешті це занудство скінчилося. Всі підіймаються, прощаються, кудахчуть.

– Слухай, – повідомляє Свелла, – по-моєму, твій раб моїй Аніті сподобався. Може, зведемо їх?

Стримуюсь, щоб не здригнутися. Це що тобі, собаки, чи що?

– А раптом вони не сподобаються одне одному? – висловлюю сумнів. Свелла замислюється. Невже тобі такий варіант в голову не приходив?! Знизує плечима:

– Ну не знаю. Їм же без дозволу не можна.

– Знаєш, він в мене ще зовсім мало, – викручуюся, – я якось сама не встигла награтися, щоб з рабинями зводити. Ось коли набридне, тоді і подивимося.

– Ну як хочеш, – не сперечається. – Слухай, а де твоя мама?

– Немає вже... – відповідаю за легендою. Ох, мамо... знала б ти, де я працюю, чим займатися доводиться... Одна надія, що це користь принесе! Тільки вона й утримує.

– Вибач, – опускає голову.

– Так я б хоч просто додому з'їздила. У вас тут добре, але скучила... Ось як мого знайдуть останнього, відразу ж на Амадеус рвону, хоч на один день!

– Ти що?! – дивується. – Ні, я більше з Тарина ні ногою! Все ж таки тут краще місце в світі, ніде так спокійно і тепло не буває.

Зараз мене знудить. Але піддакую:

– Звичайно, тут дуже добре, я ось навіть подумую, може, назавжди залишитися.

На той час виходимо, біля симпатичного закритого гравікара чекає білявий молодий чоловік років двадцяти, плюс-мінус. Високий, трохи повненький – точніше, ніби пухкий, з тих, що люблять поїсти, але не люблять спортом позайматися. Цілком приємної зовнішності, на Свеллу схожий.

– Це мій брат Селій, а це наша красуня Ямаліта.

Антер зупиняється за мною, і чомусь починає здаватися, ніби його погляд пропалює спину. Сподіваюся, це нерви. Навряд чи він дозволить собі якісь недозволені дії, на кшталт невдоволення або роздратування. Все більше розумію, милий, чому гуляти не любиш...

Селій розписує, як йому приємно, цілує руку, злегка ніяковіє. Так, здається, тут провідна роль за дівчатами, але щось мені зовсім не хочеться брати бика за роги.

– Можна на «ти», – повідомляю, – ми з твоєю сестрою вже давно дружимо.

Радісно киває, почервонів трохи, принада яка. Все ж таки я якось на інших чоловіках вихована, на тих, що до мене залицяються. Хоча, коли чекають першого кроку – теж непогано, принаймні, не нав'язуються.

– У тебе час є? – цікавиться Свелла. – Можна було б сходити куди-небудь.

Чорт, як я не хочу з вами нікуди йти! Та ще й Антер... Але ж не можна шанс упускати, мені ж потрібно інформацію збирати.