28.10.

– Послухай, – починаю, – мені не потрібно, щоб ти постійно на коліна ставав, розумієш? Не потрібно.

– Мені не складно, – тихо.

– Але навіщо?

– Я краще встану зайвий раз, ніж пропущу... коли треба.

– Та ніколи не треба, – відповідаю. Мовчить. Насилу переборюю бажання сповістити йому, що це мій наказ. Не вихід. Від будь-яких наказів ми позбавляємося. Нехай не ховається за наказами...

– Не хочу наказувати тобі, – кажу. – Це не наказ. Просто мені це не потрібно, розумієш? І тобі не потрібно. Тому можна обійтися.

– Розумію, – відгукується тихо. – Але раба, який відступить від правил, завжди можна за це покарати, якщо пані все-таки вирішить, що це було потрібно.

– Я не караю тебе, – кажу. – І не збираюсь.

– У вас є пульт, – похмуро. Що тут скажеш?

Мовчимо.

– Антере... – кличу. Підіймає очі, дивиться запитально. – Ну а якщо б я наказала? Що б ти робив?

– Виконував би, – відповідає. Угу. Бачу по очах, що виконував би, а сам в пеклі жив би, в постійному очікуванні покарання за невиконання одного з двох суперечливих наказів.

– Гаразд, – зітхаю. – Їж.

Приступає без бажання. Знову подаю голос:

– А ти десь вчився? Красиво, маю на увазі, рухаєшся.

– Давно, – знизує плечима. – Ще коли з батьками жив. І в охороні потім трохи давали основи. Але там ми все більше зі зброєю.

У родині... Хочу розпитати, але боюся. Не зараз. Як це важко, не уявляю.

Не завадило б на реабілітації з’явитися, давненько там не була. Дивлюся на Антера. Йому б відпочити, вдома в тиші посидіти, після всіх оцих подій. Заспокоїтися хоч трохи. Побуду сьогодні вдома.

Закрився у себе, не виходить. Нервую, але не чіпаю. Може, йому відпочити хочеться. Тільки коли час обідати – заглядаю тихенько, постукавши. Ой, треба ж, згорнувся клубочком поверх покривала, спить. Відпочивай, мій хороший. Приходь в себе.

Антер

Намагаюся обміркувати все, що дізнався. Каже, приїхала недавно. Може, з нормальної планети? Потрібно буде з'ясувати. Але що тоді їй заважає бути собою, поводитися так, як прийнято в усьому цивілізованому світі? Навіщо підлаштовуватися під місцеві стандарти?

Втім, зі своїм статутом у чужий монастир не ходять. Якщо вона надовго, збирається залишатися тут... Мабуть, намагається відповідати. Може, я навчальний екземпляр, щоб зробитися справжньою аристократкою? Може, їй потрібно навчитися знущатися над людьми, завдавати їм болю?

Але навіщо ж тоді переконує мене...

Коли вона говорить, що їй не потрібно...

Демон, не хочеться думати. Скільки можна аналізувати і намагатися зрозуміти, чого ще від них чекати?! Всеодно в підсумку все закінчується тим самим.

Ну і деньок вчора був. Як уявлю, що мені могла така, як Олінка, дістатися, відразу немов струмом пробиває. Зібралися б дві подружки та давай розважатися, чий раб довше кричати буде... сіпаюся.

Одне знаю точно. Якщо ще раз до мене підійде Аміра, що б Ямаліта потім не робила, але сьогоднішнім її дозволом я скористаюся!

Жар сорому знову заливає щоки. Коли Аміра сама виводила мене кудись, в товаристві навіть на коліна майже ніколи не змушувала ставати: у них це ніби як не прийнято, вихвалятися тим, що витворяють з рабами вдома. А тут... Напис їй показати знадобилося. Звичайно, від неї і не того очікувати можна.

Особливо чомусь неприємно, що все це бачила Ямаліта.

Лежу на ліжку. Рідкісні години тиші та відпочинку, у інших господарів таке щастя майже й не випадало. Сам не помічаю, як відключаюся. Треба ж.

Прокидаюся – час далеко за полудень, вже вечір скоро. Їсти хочеться. Як це мене господиня до сих пір не похопилася, не знадобився?

Дивно це. Приводжу себе до ладу, виходжу.

Сидить на дивані, дивиться якусь розважальну передачу в віртуальному вікні. Не Таринську, схоже. Іду як зазвичай нечутно, але вона мене помічає – напевно, десь відображення промайнуло. Обертається.

Тамалія

– Привіт, – посміхаюся, піднімаючись назустріч. – Відпочив? Їсти хочеш?

Очі насторожені, невизначено плечима знизує, здається, має намір улюблену позу покірності зайняти. Поспішаю перехопити, веду на кухню, просто тому, що приємно зробити це для нього. Посадити, як людину, поставити тарілку. Від'їдається, мій схудлий.

– Я... – починає, кашлянув. – Не потрібен вам був? Вибачте...

– Був би потрібен – покликала б, – відповідаю. – Не переживай. Завтра підеш зі мною, а сьогодні я навіть комм не беру, щоб ніхто не заявився. Сьогодні відпочиваємо.

Мовчить, обмірковує.

– Незвично? – посміхаюся. Веде плечима, дивиться насторожено.

– Гаразд, їж давай, не буду заважати, – встаю. А то доки роздумує, з чого йому таке щастя привалило, і їсти забуде. Звикай, милий.