25.10

– Ще перечити будеш? – питає. Раб важко дихає, очі каламутні, але на ноги встає, хитає головою, хрипить, що ніколи не посміє, нехай прекрасна господиня пощадить нерозумного.

– Надішлеш мені одяг, добре, лінь нести? – запитує наостанок.

– Так нехай він сам несе, – пропоную. Хоч чимось буде прикритися та кров промокнути. Олінка знизує плечима, але киває дозвільно. Подертий бідолаха збирає одяг і на тремтячих ногах шкандибає за нею.

– Як мені пощастило... – видихає в мої коліна Антер. Проводжу рукою по волоссю.

– Пусти, медика візьму.

Розтискає руки, але так і не підіймається. Знову назад відкинуло, от дідько. Заліковую рану, протираю теплим мокрим рушником.

– Іди, – кажу, – викупайся...

Хлопця б'є дрібний дрож. Опускаюся до нього, обіймаю, кладу голову до себе на плече.

– Ну все добре, милий, все добре, я постараюся більше не допустити, сподіваюся, їй набридне і... твою ж, не хочу так говорити, бідний той, на кого вона перемкне увагу. Але ти мій...

Дідько, не те, він не власність, не потрібно йому цього вселяти!

– Не продавай мене... будь ласка...

– Ніколи, обіцяю.

– Я буду слухатися беззаперечно, слова проти не скажу, ніколи не посмію знову тебе...

– Припини, – шепочу. – Припини...

Так і не обіймає мене у відповідь. Ох, мабуть, повернулася вся відраза. Відпускаю. Встаю, поспішаю швиденько зібрати шипи і кинути в утилізатор.

Хвилин через двадцять Олінка повертається.

– Я у тебе забула свої камінці, – заявляє.

– Вибач, я прибиральника запустила, і він їх утилізував.

Обличчя викривляється.

– Прости, не подумала. Я тобі нові куплю.

– Не треба, я і сама куплю. Краще дай ще раз на Антера подивитися.

– Не дам.

– Ну останній раз, чесно! Більше не буду.

– Клянешся?

– Слово даю!

– А додержиш?

Ображена невинність:

– Леді Олінка Альвейська з роду «Зіркопрохідця» завжди тримає слово!

Теж мені, леді знайшлася, поганка недорозвинена! Але мовчу, киваю.

– Чесно, останній раз, – запевняє.

– Гаразд, якщо останній. Антере!

Виходить, халат встиг накинути, молодець, нічого їй спину поліковану бачити. Та й садна від удару рукояткою батога вже немає. Зате на її власному нещасті побоїв додалося... Справляюся з нудотою. Тварина. Я тобі життя не дам. Навіть якщо наказу не буде – сама особисто приб'ю та закопаю. Нехай хоч під трибунал потім.

– Щось він в тебе занадто добре себе почуває, що, залікувала вже?

– Подивилася?

– Ні. Ти ж знаєш, на що я хочу подивитися, а ти все не даєш...

Тягне руки, куди пристойні дівчата не тягнуть, розв'язує і відкриває халат, Антер стійко зносить, закусивши губу.

– Моє! – ричу.

– Ну покажи, будь ласка...

Навіть не знаю, що краще. Вигнати? Самій збудити? Або дозволити, нарешті, цієї дурці подивитися і заткнутися?

Ні, мої дотики він потім не зможе виносити, нехай весь негатив на неї валиться.

– Один раз, – повторює, – як домовилися, останній раз...

Ох, сподіваюся! Хоча б буде що тобі пригадувати.

– Гаразд, – поступаюся. – Давай. Подивишся – і все! Ти зрозуміла? Ти присягнулася!

Поспішно киває, облизує губи, починає вміло працювати пальчиками. Та ти, дівчинко, мабуть усіх своїх мужиків мучиш?

Поки вона не бачить, беру медика і загоює найбільші відмітини на Дені. Але стежу, коли потрібно буде кидатися на допомогу своєму.

Тіло Антера, як не дивно, відповідає. Я-то думала, огида всі відчуття переб'є. Хоча, здоровий чоловік, скільки він там після Аміри перед торгами в бараці сидів, не менш двох тижнів? Проти природи не особливо попреш. Правда, з огляду на пульт... У будь-якому випадку, я рада, нехай побачить, який він гарний, і валить вже!

– Диви, а я-то думала, – повідомляє Олінка.

– Кажу ж, все в порядку в нього, – невдоволено. Ловлю себе на думці, що я і сама ще не бачила. Та тільки якось і не хочеться, особливо в такій обстановці.

– Ну можна разок, а?

– Ти обіцяла! – відкладаю медика, підходжу.

– Ну Ямаліто...

– Ні, поки я не награюся, нікому неможна! – відрізаю непохитно, намагаючись загорнути на Антері халат. Ця дурна не утримується, хапає чоловіче достоїнство руками, присідає, обводить губами, язиком. Бідного Антера, здається, ось-ось знудить. Розігрую злість – втім, розігрувати не потрібно, я і без того зла як чорт! Відтягую – погань не забуває вкусити, Антер кричить, я закатую скандал, коротше, все по колу, виганяю, нарешті, сто раз нагадую про обіцянку, лякаю, що розповім Корнелю, це її турбує, просить не розповідати, вимагаю взамін стримати слово. Здається, вона нарешті задоволена. Боже, боже. За що мені це.

Кидаюся до медика, Антер кришить зуби, але мовчить, бризкаю анестетиком, медик працює, хлопець нарешті заспокоюється, біль відпускає. Знесилено опускається на підлогу де стояв, падаю в крісло, видихаючи. Оце так днина.