23.10.

Кидаю погляд на Олінку. Очі горять, язик обводить губи. Гарний, гарний, бачу... подобається.

– Ох, і чому я його собі не залишила? – жалкує. – Роздягайся!

Антер не рухається.

– Олінко, – кажу, – я його господиня, він мене слухається.

– Правильно, звичайно, – з часткою образи. – Але і мене теж повинен. Ти що, проти, щоб він роздягнувся?

– Він мій! – підвищую голос.

– Не скупися, всеодно я його вже бачила. Ну покажи, хоча б надпис!

Руки тягнуться до пульта, зараз же ні в чому не винного хлопця мучити буде, якщо бажану іграшку не дають.

– Гаразд, – кажу, бажаючи вбити відразу двох зайців, – твій тоді нехай теж роздягнеться.

– Добре, – радіє.

– Вставай, – кажу її рабу, – роздягайся.

– Ти теж, – додає Антеру. Обидва чекають підтвердження кивка від своїх господинь. Мене нудить від власної ролі. У Олінкіного раба все коліна кровоточать, але вже краще піднятися і роздягнутися, аніж продовжувати стояти на цих шипах.

– Давай я його полікую, щоб тобі менше турбот було, – пропоную, йдучи за медиком.

– Та хай йому, – тягне, жадібно стежачи за тим, як Антер роздягається.

Дістаю похідного медика, хлопець відсахується, але перечити боїться. Сподіваюся, гірше не зроблю... Вручаю йому, нехай сам заліковує, бо хтиві ручки вже тягнуться до чорного надпису, і потрібно рятувати моє дорогоцінне майно.

Олінка присідає, впираючись на коліно, з пожадливістю розглядає чорні літери. Зведу гидоту як скоріше! Сьогодні ж перевірю ще раз, чи роблять це де-небудь ще на чортовому Тарині.

Обмацує пальцями, торкається язиком. Антера відчутно пересмикує. Олінка схоплюється:

– Він посмів висловити неприязнь!

Вихоплює батіг.

– Це мій раб! – осаджаю холодно. – Якби він не виявляв неприязнь до будь-кого, крім мене, отримав би вже від мене.

– На, – простягає батіг. – Бий сама.

– Не хочу, – відмовляюся. – Він правильно зробив. Це мій раб! – підбавляю істеричних ноток. Олінка вважає за краще не наполягати.

– Давай на коліна, – командує. Антер стоїть. Олінка починає психувати.

– На коліна перед господинею!

– Я його господиня, – нагадую.

– Так накажи йому!

– Це мій раб!

– Ну ти ж обіцяла! – така безпосередня образа. – Скажу батькові, що даремно тобі подарували!

А ось цього не потрібно, псувати відносини з Корнелем я не збираюся.

– Та що мені, жалко, чи що, – відступаюся. Антер дивиться як на зрадливицю, втім, швидко бере себе в руки, стаючи непроникним.

– Давай, раб, виконуй побажання моєї гості.

Ох даремно я дурна, дурна! Олінка тут же заводиться.

– Швидко на коліна, скотина!

Антер виконує, йому тут же сунуть під ніс коліно:

– Показуй, ​​які задоволення доставляти вмієш!

– Він мені доставляє, – вклинююсь, – а тобі нехай твої доставляють!

– Ну що тобі, шкода?

– Шкода! – починаю розігрувати істерику. Антер піднімається. – Це мій раб, мій перший раб! У тебе їх он скільки, навіщо тобі мій? – кричу, плачу, скаржуся. Її очі обертаються до свого, який вже відклав похідного медика.

– Давай поміняємося, а? – пропонує тоскно. – Хоч на один день?

– Ні! – вперто мотаю головою.

– Ну ти ж сама сказала, щоб він виконував мої побажання... Подивися, він посмів піднятися! Сам!

– Знає, що як я незадоволена, мене краще не злити!

– Та ну? – недовірливо. Звичайно, я ж ні разу ще при ній навіть не спробувала вдарити. І потім, саму Олінку розлютило б якраз те, що піднявся. Після благально:

– Ну можна ще трохи... Ну будь ласка...

Зітхаю, киваю. Що з такою зробиш.

Бере його руку, кладе собі на груди, закриває очі. Бідний мій раб не в силах стримати гримасу відрази.

– Ти бачиш?! – кричить Олінка, б'є його рукояткою батога по обличчю, я кидаюся навперейми, кричу, що він мій раб, вона наполягає, що я повинна його покарати... Взагалі, чудово проведений день, завжди про таке мріяла. Антер, чи то побачивши, що я скоро опинюся в глухому куті, чи боячись, що вирішу розважитися з Олінкою, чи то бажаючи хоч так захиститися від неї, вирішує по-своєму. Опускається на коліна, хапає мої ноги, бурмоче про прощення – за те, що доторкнувся до когось окрім мене, за те, що не втримався і скривився, за те, що доторкнувся без дозволу і ще не знаю за що, Олінка все ж замахується, вдаряє батогом – професійно, не зачепивши, хоч я і стою поруч, болісно, ​​він смикається, шкіра на спині лопається, він стискає мої ноги сильніше, я кричу на Олінку, що це мій раб... І розумію, що другого такого кошмару просто не витримаю.

– Хто тобі дозволяв лікуватися? – перемикається раптом на свого.

– Ти ж сама дозволила! – відповідаю. Дивиться недовірливо.

– Ну дай пульт, а? Хоч раз натиснути...

Збоченка дідькова.

– Не дам! – впираються. – Він мій!

– Ну натисни сама!

– Не хочу!

Антер затих, не відпускає. Ледь відчутно трясеться. По спині ллється кров.

– Йдемо, – каже Олінка, хапаючи нашийник.

– Одягни його! – нагадую.

– Обійдеться, – злобно відповідає. – Він мене погано розважав.

– Пані, – благаючи, вигукує раб. – Я ж виконував всі ваші побажання...

– Хто тобі давав право мовити? – рука тицяє в першу-ліпшу кнопку на пульті, чоловік падає, звивається, намагається мовчати, Олінка розлючено тикає в інші кнопки, додає зверху батогом і заспокоюється, тільки почувши крик.

– Ось так, – повідомляє задоволено. – Знаєш, що один мені придумав? Відразу ж кричати, хотів щоб не натискала більше. Тепер всі знають, потрібно терпіти до останнього, і кричати, тільки якщо не під силу. Симулянтів таке чекає... – мрійливо посміхається. Іди вже звідси, психопатка гребанна, бачити тебе не можу! Невже таких півпланети?? Підірвати тут все до чортової бабусі! Ненавиджу!