14.10.

Піднімає очі, не відриваючи губ від моїх ніг.

– Що ти робиш?

– Єдине, на що здатний, – похмуро відповідає.

– А мене ти запитав?

Жах в очах.

– Вибачте, пані, я думав...

– Що я неодмінно захочу скористатися порадою цієї гидоти, на яку вивернула... що це було? Неважливо. Інакше просто жити не зможу. Так ти думав?

– Але... ви сказали... зайнятися корисним... потім зняли туфлі...

– Та в мене ноги втомилися на цих шпіляках шкандибати!

– Давайте я...

– Боже, залиш мої ноги в спокої!

– Вам неприємно? Вибачте, забув, що до вас не можна без дозволу торкатися. Надалі постараюся пам'ятати.

– Як би так тобі пояснити... якби ти був моїм улюбленим чоловіком, якому захотілося б доставити мені задоволення, за власним бажанням, можливо, мені і було б приємно. Я, знаєш, теж людина, теж люблю насолоди, та й секс мені не чужий. Але думки про те, що ця погань вовтузила тебе по підлозі і змушувала... – замовкаю, не в змозі підібрати слів.

– Так що мені робити? – очі зовсім нещасні, схоже, першу половину промови просто-напросто упустив. – Вам не подобаються користовані раби? Ви мене продасте?

– Я що тільки-но сказала, повтори?

– Ну що вам гидко від згадки, що до вас я так само прислужував Амірі, але ж...

Боже, дай мені терпіння. Коли я таке казала?

– Ти не винен в тому, що витворяла з тобою Аміра. Ти перебував у повному і абсолютному підпорядкуванні. Я не можу тебе в цьому звинувачувати. Все в минулому, постарайся забути. Знаю, що легше сказати, аніж зробити, але все ж... Спробуй прислухатися до моїх побажань.

– Я як і раніше не розумію ваших побажань... – тихо, з надривом.

Мовчу, роздумуючи, як йому пояснити. Або не пояснювати – ось трохи поживемо, сам побачить і зрозуміє, а розмови марні. Звідки йому знати, чого від нової господині чекати? Схоже, що б я не намагалася зробити, це поки сприймається лише як знущання.

– Просто знай, що я не стану тебе карати, – кажу. Похмурніє:

– Самого себе карати змусите?

Серце буквально завмирає... Да вже, агент Там, він не знає про те, що ви змушені грати відповідну роль. Чого ще йому чекати від вас, з вашими-то балачками на людях?! Дідько!

Так, а це що у нас? Нахиляюся:

– Що це в тебе таке, покажи?

Злегка відсовую розпухлу нижню губу.

– Нічого, – веде головою.

– Що трапилося?

– Випадково.

– Що – випадково?

– Вкусив.

– Випадково так не кусають... – починаю і замовкаю, раптом усвідомлюючи, коли це «випадково» відбулося. – Почекай.

Встаю, дістаю похідного медика, сідаю назад.

– Відкрий рот, це швидко.

Покірно відкриває, свічу пару хвилин, рана швидко затягується, сканер видає звіт про благополучне завершення операції. Відкладаю на стіл, мало не потрапляю на пульт, лякаюся, дивлюся на Антера. Зіниці величезні, теж дивиться на стіл, але, здається, пронесло. Та не може ж цей пульт просто так від будь-якого дотику спрацьовувати! Всеодно потрібно буде прибрати... Боже, яка моторошна гидота.

Кладу сканер поруч, від гріха подалі. Повертаюсь:

– Нормально?

Киває. А губи як красиво окреслені, прямо самій поцілувати захотілося. Але не буду лякати, йому зараз будь-яка ласка в покарання, напевно.

– Ну? – питаю. Дивиться допитливо. – Що далі?

– Не розумію, пані.

– Якщо я тобі не накажу піднятися, довго будеш так стояти?

– Доки не накажете... – здивовано.

– Але ж раніше я сказала, що не хочу, щоб ти стояв на колінах. Як бути з дилемою?

– Не змушуйте мене вирішувати, пані... просто скажіть, що зробити.

– Але як же я зможу відпустити тебе на свободу, якщо ти не навчишся приймати рішення?

Опускає голову, і, здається, знову закушує губу. Ось прокусити ще разок.

– Що мовчиш?

– Що пані зволить почути?

– Відповідь!

– Пані зволить знущатися, раб терпить.

Зітхаю.

– Вставай, – кажу. – Йди відпочивай.

Слухається. Безшумно піднімається і йде. Сиджу якийсь час. Все тихо.

Дістаю сітьовик. Так, що у нас тут з косметологами? М-ммм... дідько.

Піднімаюся до нього, стукаю – нехай звикає.