13.10.

Антер

Тепер вже точно кінець. Як не глянь, а я всюди облажався. Із задоволенням відштовхнув би Аміру, та хто ж знав, що моя заступиться за мене? Підняти руку на вільну без дозволу господині – злочин. А який господар захоче брати на себе відповідальність? З нами і не таке витворяють.

А що на коліна опустився... А як інакше в такій ситуації? Начебто і правильно все зробив, а виходить, не послухався наказу. Ну та не звикати, у цих панів постійно накази один іншому суперечать. Навіть дивно, що вона так і не скористалася батогом, у будь-якого з попередніх господарів на мені вже живого місця не лишилося б.

І знову це страшне «я з тобою розберуся»... Як же вдома бути? Кошуся на пульт. Інші трохи що – відразу хапаються, а ця за всю прогулянку так і не доторкнулася.

Боги... а це вибачення Аміри... Та я хоч тиждень на колінах на перці червоному простою, заради такого-то. Як уявлю, як цієї тварі було, губи самі в посмішку складаються.

По-моєму, навіть хочу, щоб Аміра ще раз не втрималася. Моя-то пані он яка, сталева, виявляється. Стримає слово.

Розмріявся, дурень. Думай, як тепер розплачуватися будеш.

Тамалія

І що ось з ним робити? Як пояснити? Схоже, ніяк. Потрібно, щоб до самого дійшло, і покараннями тут нічого не домогтися. Усі карали. Просто не зрозуміє, за що і чому. Тому що раб, а у господині примха. Сподіваюся, хоч вдома не почне падати ниць і молити? Та вже, не сподівайся... Гаразд, рано чи пізно я змушу тебе повірити, що тобі тепер можна бути собою. Хоча б зі мною наодинці.

– Потрібно буде звести цю погань, – вимовляю, заходячи в будинок. Журба в очах...

– Дорого, мало де зводять, – відповідає.

– Нічого, знайдемо, – запевняю, проходячи у вітальню. Кладу сумочку на стіл, зверху акуратно пульт. Горе моє застигає біля дверей, знявши черевики.

– Ну, – питаю, обертаючись, – довго там стояти збираєшся?

Дивиться в очі, погляд зацькований. Ох, боюсь, довго. Хочеться сказати, щоб до себе йшов, та з іншого боку – нехай вчиться сам рішення приймати. Знає ж усі мої побажання, скільки разів за два дні озвучити встигла.

Приймає, ідіот. Підходить, не випускаючи з рук батога, повільно опускається на коліна, простягаючи мені. Судомний погляд на пульт.

– Карайте дурня, пані.

– Думаєш, порозумнішає? – не стримуюсь, посміхаюся.

– Буду намагатися з усіх сил!

– Тебе просили не ставати на коліна.

– Але я ж завинив.

– Ні в якому разі, що б не сталося.

– Але всі ж бачили.

Так, завданнячко. Виходить, якби не встав, мене ще сильніше засвітив би. Що раб у мене неслухняний, господиню не визнає. Яка за нього з вільною лається. Невідомо ще, яке ця вільна місце займає в тутешній ієрархії. Виходить, нагородити тебе потрібно, а не покарати, дорогий.

М'яко забираю батіг, заплющуєьбся, стискає кулаки, не рухається.

Ага! Згадала! Жарт, але доведеться до речі.

Нахиляюся, легко торкаюся губами чола. Зійде для першого поцілунку.

З подивом відкриває очі. Боги, осяяння! Посмішка!

– Молодець, – сміюся. – А тепер займися-ка чим корисним.

Падаю в крісло, відкидаючи батіг, скидаю обридлі туфлі. Дууура! Забула, що тобі Аміра сказала? А цей пам'ятає, он, корисне надумав. Наближається і давай демонструвати то єдине, що у нього добре виходить.

– Антере, – вимовляю тихо, щоб не заричати. Ну от як так можна, що потрібно з психікою зробити?

Що? Роздруківочка в столі лежить...