10.10.

Антер

Чомусь йдемо пішки. Несу в руках батіг: в останній момент вручила. Не уявляю, чого очікувати від «швидкої прогулянки в кафе і назад».

По-моєму, я вперше розглянув господиню. До цього вона здавалася білястою огидною плямою, такою ж гидкою, як і всі до неї. Сьогодні жарко, вона вдягла все світле – щільні шорти, вільну блузу, туфлі на шпильках. Солом'яного кольору локони забрані в хвіст. Я раптом усвідомив, що вона молода і вродлива. Або у неї дуже добрий косметолог. Втім, напевно, я усвідомив це ще вчора ввечері... Звичайно, до такої не можна торкатися без дозволу. Потрібно якось перелаштуватися після Аміри.

Іноді мені здавалося, якби Аміра була молодою і вродливою, можливо, і я зміг би... якось перебороти свою відразу. Хоча, якби вона витворяла все те ж саме, то навряд чи мені була б справа до того, як вона виглядає.

Зараз же... раптом відчуваю неприємне першіння в горлі, демон, здається, знову почервонів. Як же тоскно усвідомлювати, що я всього лише раб у неї в служінні.

– Що відстаєш? – обертається.

– Так належить йти трохи позаду, – відповідаю. Киває. Потім уточнює:

– Це обов'язково? Або просто...

– Не знаю, – тисну плечима. – Всі господарі завжди на поводку водили.

– Йди-но поруч зі мною. Якщо що, я недавно приїхала, мені не страшно не знати правил. А то якось я себе некомфортно почуваю, коли ти на межі видимості миготиш.

Прискорюю крок, йду врівень з нею. Дивне відчуття. Без повідця і не позаду. Прямо як людина. Посміхаюся гірко. Не мрій, а то боляче вдаришся, випадаючи назад в реальність.

– Послухай, – каже. – У цьому кафе немає спеціальних сидінь для рабів. Ти можеш або стати за моєю спиною, або... сісти біля ніг.

– Як накажете? – цікавлюся. Біля ніг, звичайно, їй буде приємніше, але треба ж запитати.

– Антере, як хочеш. Хочеш – стій, втомишся – сідай. Не можу, на жаль, іншого вибору запропонувати.

– Постою, – здається, звучить, немов бурчу невдоволено. Тільки б не помітила...

Схоже, не помітила. Мовчить. Нічого не додає. Ну й добре, якщо передумає – сподіваюся, повідомить. Сама ж просила на коліна не ставати. Незрозуміле побажання. Останні шість років з дня в день в мене батогом і пультом вбивали, яку позу повинен займати раб в присутності господаря, а цю щось не влаштовує. Зрозуміти б ще, що.

Кафе недалеко, правда, доводиться вийти за межі внутрішньої огорожі, до якої звідси, виявляється, півгодини ходьби. Вихід автоматичний, господиня прикладає долоню, у мене лише рабського чіпа зчитують і якусь роздруківку їй видають. І майже відразу за огорожею – кафе. «Земна чашечка», вивіска у вигляді сонячної системи, замість сонця чайник, а навколо чашки на блюдцях. Ще й крутяться. Дизайнери-оригінали. Краще б для рабів лаву поставили, все-таки за стіною вже, сюди і з інших світів потрапити можуть. А втім, не зовсім, там десь через кілометр друга стіна огорожі є, зовнішня. Схоже, подружка не ​​тариніанка, і доступ в аристократичні квартали їй заборонений.

А тут, між стінами, житла практично немає: магазини, ресторани, розважальні заклади, офіси, клініки – все те, що не доросло до статусу «аристократичного», але посилено намагається хоч якось до нього наблизитись.

– Чаро! – кричить Ямаліта, кидаючись на шию дівчині того ж віку і майже того ж зросту, тільки чорноволосій та чорноокій, зі смаглявою шкірою, покритою декількома шарами засмаги.

– Літко! Скільки років! Як же я рада тебе бачити! Ну як ти?! Це, чи що, раб твій?

– Ага, гарний, правда?

– А чого у нього батіг в руках?

– Ну не в сумочці ж мені батіг носити, – показує свій максі-гаманець на ремінці. – Раптом мені його покарати захочеться? Тут усі так ходять, – сміється.

– Дуже зручно, – шкіриться подружка, – сам батіг носить, сам подає коли треба... може, ще й сам себе карає?

– Треба буде спробувати, – регоче пані, закушую губу, щоб не пересмикнути. Самого себе бити мені ще ніхто не наказував. – Але взагалі у мене є пульт від нього, йдемо в кафе, про все поговоримо!

Ніколи я, напевно, не звикну. Здавалося б, за стільки років вже можна заспокоїтися і забити. Але ж ні, чому так бридко і огидно, коли симпатичні дівчата обговорюють тебе немов річ? Можливо, тому, що якщо вони почнуть розважатися, то мені прямо тут, на вулиці, в кафе і де вони захочуть, доведеться виконувати все, що спаде в дурні головки, і про що б я не мріяв – іншого шляху просто немає. Може, треба було в перший же день припинити все це, а не розраховувати на черговий шанс втекти?

Коли вона за пульт схопилася, знову прошив озноб, думав, зараз показуху влаштує. Начебто пронесло. Начебто навіть не чекає, щоб я прямо тут демонстрував подрузі свою покірність і старанність.

Заходимо, стаю за кріслом господині, вони щось замовляють, треба ж, вона просить принести мені склянку води. Офіціантка кривиться, але приносить. Спасибі, жаркий сьогодні день. Схоже, я один тут раб. Авжеж, нас за огорожу виводити не люблять.

Слухаю дурну бабську балаканину, намагаючись визначити свою подальшу долю. Готуюся до того, що рано чи пізно заговорять про мене, і доведеться коритися. Пригадую, як Аміра взяла мене на якийсь виступ заїжджих музикантів з Копернії. І я весь концерт пролежав в її ложі, носом в килимову доріжку, тому що їй потрібно було кудись ноги поставити. Розлютив я її перед цим, пам'ятається.