08.10.

А хлопець-то, здається, захопився... Он з яким інтересом віртуальні примірки влаштовує, щось відкладає в сторону, щось прибирає. Нехай розважається.

Приблизно через годину кличе.

А смак-то непоганий у мого хлопця. Дорогі речі вибрав, але якісні, сидять добре. Молодець я, що ціни не залишила, не те напевно побоявся б, знаючи, скільки таке задоволення коштує. А найважливіше  – без випендрежа, без претензії, не те, що дорвався й нагріб, а дійсно навіть гідність у виборі проглядає.

– Подобається,  – схвалюю,  – наші смаки збігаються. Я б з таким хлопцем навіть на побачення із задоволенням сходила.

Посміхаюся. Дивиться, жах в очах, зрозуміти намагається, про що я. Ох вже, з жартами своїми безглуздими будь обережніше, ідіотка. Перелякала людину, знову суцільний клубок нервів.

 – Які будуть накази, пані?  – глухо.

 – Не звертай уваги, це я так нерозумно жартую,  – посміхаюся, замовляючи все, що відклав. Дивиться з подивом:

 – Я думав, ви щось одне виберете...

 – А потім знову спочатку? Ні вже, раз тобі подобається, нехай буде. Мені приємно, знаєш, якщо поруч добре одягнений чоловік, а не раб в потворних брюках.

Судорожно киває.

 – Ну все,  – посміхаюся,  – спати давай. І це. Дивись мені завтра, щоб не удумав де на людях на коліна падати. Ясно?

 – Як накажете...

 – Я серйозно,  – кажу,  – вже тримай себе в руках. Пульт брати не буду.

 – Як не будете?  – вражено.  – А якщо хтось дізнається?

От дідько, і правда, мало що...

 – Ну у всілякому разі використовувати точно не буду.

Розуміння разом з розчаруванням. От ти ж. Не вірить.

 – Повтори,  – вимовляю.

 – Що?  – не розуміє, погляд знову зацькований. Зітхаю. Заспокоююсь.

 – Щоб поводився з гідністю і на коліна не валився. Ми всього лише до кафе і назад. Постоїш за моєю спиною...  – в цих поганих кафе для панів рабам навіть сидіти не дозволено. Чим далі копаєш, тим бридкіше стає. Знала б, вибрала б таке, де для рабів спеціальні сидіння відведені. Але сьогодні так все несподівано звалилося, а зустріч давно вже обговорена саме тут.

 – Зрозумів, на коліна не ставати,  – повторює трохи нервозно.

 – Молодець,  – погоджуюся.  – А якщо не впораєшся  – ...

От чорт, мало не ляпнула «покараю», в роль вжилася, коза. Вилаявши себе, не стримуюсь, додаю:

 – ... поцілую.

Підіймає на мене очі, намагаючись зрозуміти; бачить, що сміюся, здається, розслабляється і навіть посміхається.