06.10.

Схоже, вона мене не помітила. Опускаюся перед нею в позу покірності. Відчула. Я все зрозумів, не карай, буду слухняним... Розважайся скільки і як хочеш... принаймні, поки не побачу шансу втекти.

– Вибач, раб сваволить, піду розбиратися, значить, завтра з ранку в «Земній чашечці».

Демон, може, не треба було виходити і показувати, що все зрозумів? Може, вона сподівалася ще трохи погратися? Але ж не таїлась, відкрито говорила.

– Ти ж залишився відпочивати в кімнаті, – сердито. Дурень, знову не те зробив. Піднімаю голову, погляд якомога більш покаянний:

– Вибачте, пані, я випадково почув і...

– Підслуховував?

Ну все, кінець мені. Підслуховувати господаря – остання справа.

– Що ви, пані, будь ласка...

Не вірить. Крутить пульт, роздумуючи. Прибирає, зачиняє сейф. І на тому спасибі, вже краще батіг. Сподіваюся, у тебе не така важка рука.

Піднімаюся, беру батіг, подаю господині як годиться. Ти ба, з цікавістю розглядає, в перший раз, чи що? Ага.

Відвертаюся, підставляючи спину, а заодно, щоб обличчя не бачити. У них у всіх такий вираз обличчя стає... за одне це вбив би не замислюючись.

Аміра змушувала роздягатися перед прочуханкою, але тільки вона. Іншим було досить задерти одяг або взагалі плювати на нього. Так що не стану перед тобою знову оголятися! А взагалі, яка різниця.

– І що далі? – тягне, сучка, знущається.

– Ви ж всеодно будете «розбиратися». І я вас дійсно підслухав, хоч і не навмисно. Краще так, ніж... – замовкаю, машинально намагаюся глянути на сейф, але зупиняю себе. Раптом передумає. Тіло пробиває озноб, по-моєму, навіть кілька крапель поту зібралося під волоссям і покотилося по лобі. Вони цього не люблять, неприємно їм... Промокнути? Або поки не треба? Тільки б не надумала продавати, ще хоч пару днів. Хоч трохи відпочити після бараку перед торгами. Адже там два тижні перед продажем тільки і роблять, що на кнопки натискають. Щоб не надумали нових господарів засмучувати, щоб поводилися якомога більш покірно. Раз на добу їжу приносять і іноді розважаються тим, що не дають до неї підійти. Тільки-но руку простягнеш – в голові біль вибухає.

Та й не така вже вона огидна, раптом друга Аміра попадеться, краще вже ця. І раптом вийде втекти...

Та що ж ти тягнеш! Рух. Може, передумала, за пультом полізла? Не витримую, оглядаюся.

– Ну? – запитує вичікувально. – Кажи.

– Що пані хоче почути?

– Чого розсівся тут і спину свою демонструєш.

– Так щоб вам зручніше було... Або мені іншу позу зайняти? Ви тільки накажіть...

– Я тобі наказала зайняти позу на ліжку.

– А я не послухався. Знаю. Карайте.

Мовчить. Ось дурень, звичайно, вона тільки що одяг купила, не захоче псувати. Тварина. Як складно сказати про свої правила.

Знімаю і відкладаю в сторону сорочку.

– Далі роздягатися? – питаю. Якось глухо виходить.

– Навіщо? – сука.

– Щоб одяг не зіпсувати. Ви вже краще відразу скажіть, я буду надалі знати і... Адже всі по-різному люблять.

– Хм. Давно з тобою цей батіг?

– Новий. Минулий весь в мотлох... попередня господиня винищила.

– Не дорожиш їм, значить?

– Знущатися зволите?

– Тоді ось що. Візьми його, будь ласка, і засунь до своїх штанів.

Я з жахом глянув на власні штани, розмірковуючи про той важливий орган, який викликав незадоволення попередньої господині. Це як же вона хоче туди батіг засунути? Що збирається робити?!

– До старих, – додає. Ах ось воно що. Намагаюся не зітхнути:

– Вам не подобається батіг? Чи дозволено мені дізнатися, що буде натомість?

– А тобі неодмінно потрібно щось натомість?

– Ну... як же... так належить.

– Належить? – здається, хмуриться. – Гаразд, тоді не будемо викидати. Довго чекати, поки ти піднімешся?

– Ви не наказували.

– Наказую, – зітхає. Повертаюсь до неї, про всяк випадок не встаючи, заглядаю в очі:

– Ви мене не продасте?

– А ти не хочеш? – питає. Заперечливо качаю головою:

– Ви найкраща господиня з усіх, що у мене були.

– Кожній це кажеш? – блакитні очі лукаво посміхаються. Машу головою:

– Що ви... тільки ви...

– Угу, – хмикає.

– Ви ж ще не награлися, пані? – питаю.

– Скажи ось, тобі приємно це казати?

– Звичайно, пані, мені приємно виконувати ваші побажання і...

– Служити іграшкою, – додає. Судомно киваю кілька разів. Ну що ти хочеш почути? Що я, скажу тобі, як мене нудить від усіх вас? Або що всякий раз, коли думаю, що гірше вже нікуди, наступний господар виявляється у сто разів огидніше попереднього? І що дико, шалено боюся перед кожним продажем, тому що не знаю, до якого чергового психа потраплю?

– Звичайно, я ваша іграшка, ваша власність, пані, робіть що хочете зі мною, адже для цього мене вам і подарували, користуйтеся...

– А нічого, що ти – людина?

– Я раб, пані, яка ж я людина. Ваш раб.

– Добре, раб, і коли ти маєш намір виконати моє побажання?

– Що завгодно, пані...

– Так я ось уже хвилин десять як попросила тебе встати.

Повільно піднімаюся, чекаючи. Вона як і раніше стискає в руках батіг, а ну як любить бити спереду?