– Вибачте, пані, я...
– Вибачаю, вибачаю, – киваю, піднімаюся, беру пакет з білизною і одягом, який доставили, поки він дві години на душі відмокав.
Хлопець дивиться насторожено. Подаю:
– Це тобі, перевдягнешся. Йдемо, покажу де будеш спати. І... ти допомогти хотів? Можеш медкабіну на місце прибрати. Розберешся?
Киває. Авжеж, не вперше користується.
– Можна запитати?
– Звичайно.
– А що ви показували... коли я лежав... я не зовсім зрозумів...
Ну правильно, вирішив, ніби мене щось не влаштувало в його зовнішньому вигляді.
– Що кабіна тільки зсередини робиться непрозорою.
– Інші господарі не дозволяли...
– А я не тільки дозволяю, але й наполягаю. Якщо раптом забуду наступного разу сказати – щоб пам'ятав.
Він стискується, і я не одразу розумію, чому. Звичайно, про «наступний раз» даремно сказала, уявляю, що негайно ж собі надумав. Невже цей пульт і справді так діє?
Раптово відчуваю нездорове бажання перевірити. Втім, мені вистачило тієї демонстрації, яку влаштував Корнель, передаючи раба. Невже всі ми, люди, такі сволочі в душі, що ледь до нас потрапляє в руки хтось, над ким ми маємо необмежену владу, тут же хочеться перевірити це в дії? Або то вина моїх таринських генів?
Хлопець досить спритно справляється з медкабіной, упакувавши її в спеціальному відсіку в коморі. Показую йому кімнату наверху.
– Переодягнешся – чекаю на кухні.
Універсальний кухонний комбайн швидко видає порцію за програмою «сувора дієта після голодування», потім мою – нормальну. Неприємно, звичайно, що буду жувати смакоту, а його бульйоном і рідкою вівсянкою відпоювати, але сама голодна як чорт, а дієту в мене не запхнеш. Просто поясню йому.
Він досить швидко з'являється, знову намагається опуститися на коліна і застигнути в очікуванні.
– Сідай, – киваю на сусіднє сидіння, встигнувши перервати рух. Сідає, насторожено дивлячись на мене.
– Їж. Поки мало, вже вибач, медкабіна каже, виснаження в тебе, не можна відразу наїдатися після кількох діб голоду.
– Ніби я раніше так не наїдався, – бурчить.
– Шлунок зіпсуєш.
– Медкабіна вилікує.
Мало не ляпаю, що на її роботу чимало коштів йде: заряджати потрібними препаратами, встановлювати спеціальні програми, сплачувати обов'язкові планові огляди фахівцем, не кажучи вже про енергію. Йому скажи, такого собі надумає...
– Вже потерпи, через пару днів їстимеш нормально.
– Вибачте, пані.
– Що, попередня господиня погано годувала? – питаю.
– Годувала, – відповідає.
– А що ж такий схудлий?
– Після барака, – знизує плечима.
Не зовсім розуміюче дивлюся, пояснює:
– Два тижні перед торгами раба тримають в бараку. Готують.
– Готують? – не можу зрозуміти. – В сенсі?
– За допомогою пульта, – відповідає глухо. Замовкаю, так як до мене раптом доходить.
Дивлюся на нього. Авжеж, приготували, нічого не скажеш.
– Втомився? – цікавлюся, коли трапеза закінчена.
– Що ви, пані.
– Робот, чи що? – посміхаюся.
– Як побажає пані.
– Гаразд, іди вже спати. Важкий день, вимотуючий.
Дивиться з насторогою, безумовно чекаючи підступу. Піднімаюся, тягну за руку – хлопець мало не здригається, напружується, ймовірно, бажаючи вирвати її з моєї, зацьковано намагається з'ясувати, чи помітила я. Нічого я не помітила, випускаю ледь піднявся. Киваю в бік сходів, щоб ішов за мною.
Пакет з речами сиротливо стоїть біля стінки.
– Речі розклади в шафі, – вимовляю. – І лягай. На ліжку, – додаю, подумавши. А то з нього станеться згорнутися де-небудь в незручному місці. – Це твоя кімната, облаштовуй, як подобається.
Показую на панель біля дверей, що відповідає за обстановку, колірну гамму і інші елементи інтер'єру. Киває, сподіваюся, знає, як цим користуватися.
#2924 в Любовні романи
#50 в Любовна фантастика
#141 в Фантастика
#15 в Антиутопія
Відредаговано: 10.09.2021