01.10.19

Тамалія

З невеликих дверей спеціального відсіку в коморі під сходами витягую медкабіну. Розгортаю горизонтально – вона зависає в повітрі на гравітаторах – і штовхаю в вітальню.

 – Вибачте, пані, – бідолаха знову падає на коліна, – що ж ви не покликали, щоб я...

 – Та нічого, не надірвися, – знизую плечима. Покликала б – сприйняв як наказ, не покликала – сприймає як перевірку, яку не пройшов. І що із ним робити?

 – Знімай халат і залізай, – вимовляю, не акцентуючи уваги. Скидає халат не підіймаючись.

 – Зручно? – цікавлюся.

 – Дуже, – буркає раб, піднімаючись. Треба ж, без наказу.

Чого він там собі надумав?

 – Продавати будете? – тут же відповідає на невисловлене питання.

 – Поки що не планую, – заспокоюю. Втім, чи заспокоїла? Дідько його знає. – Залізай.

Відчиняю прозору накривку, і він покірно укладається на спину. Коли накривка зачиняється і замок замикається, медичний чіп починає світити синім крізь шкіру на плечі.

От ідіотка, не дала дозволу зробити скло непрозорим. Просто не подумала, але ж воно таким тільки зсередини робиться.

Лежить закривши очі. Не втримавшись, проводжу по ньому поглядом. І справді, гарний, відбила б руки за цей потворний напис. Потрібно буде звести!

Боже, а як йому боляче було, напевно...

Розмірковуючи, натрапляю на його погляд, відчуваю незручність. Та хто мені дав право розглядати?! Антер не встигає заховати ненависть, але я вважаю за краще не помічати її. Намагаюся показати руками, що скло можна зробити непрозорим. Він, звісно, нічого не розуміє, в очах жах – вирішив, ніби я щось помітила. Гаразд, вийдеш – побалакаємо.

Поки кабіна сканує і підліковує, роблю роздруківку з медчіпа. Вона займає кілька сторінок дрібним шрифтом. Ніфіга ж собі!!!

Чого там тільки немає! Відчуваю, як непрохані сльози ллються по щоках, нашвидкуруч витираю. Не залишилося, напевно, жодної кістки, яку б не переламали, а скільки разів загоювали побої і синці, справжню – не за допомогою пульту – порку, вибиті зуби... Відкладаю папер, не в силах цього читати. Зрозуміло, що йому простіше звалитися на коліна і демонструвати покірність, ніж знову і знову переживати це. Хто ж витримає-то стільки? Тут або помреш, або збожеволієш, або спробуєш виживати як можеш...

Майже на кожній планеті – спроба втекти, відловлювання, побиття, знущання. Дурненький, але ж без фахівця чіп з мозку не витягти, навіть якщо пульт від нього знищити, а чіпи напевно маячком забезпечені, щоб відшукати втікача простіше було. То ти у мене герой, дурна я, туди ж – ображати, інші чоловіки мене приваблюють! Та вони, ті інші чоловіки, на твоєму місці давно вже здалися б. Ні, друже, я за тебе візьмуся. Не зможу змінити все рабство, так хоча б одного єдиного раба...

Як було б просто, якби можна було з тобою поговорити! Ти б не повірив, звичайно, але начистоту – воно завжди легше, безпосередньо від душі до душі. Нічого, прорвемося.

Медкабіна, пискнувши, звітує про завершення процесу і видає голосову резолюцію, що пацієнт в нормі, але вимагає гарного харчування – авітаміноз і виснаження. Кабіна навіть вколола йому щось вітамінне. І добре.

Поки сканер видає повідомлення про результати, а я складаю роздруківки в папочку і в стіл, накривка нечутно відчиняється. Коли обертаюся, Антер вже вибрався звідти і стоїть поруч на колінах, чекаючи розпоряджень.

 – Вибачте, пані... – бурмоче. Знову чекає, що карати буду.

 – Підіймайся, вдягай халат, – якомога спокійніше вимовляю. Розумію, що хлопець сам не знає, на якому світі опинився і як поводитись. Хоча ця покірність вже починає дратувати. Втім, що він бачив від інших господарів і що може очікувати від жінки тут, на Тарині? Зітхаю, змушуючи себе заспокоїтися, він напружується, зціпивши зуби і чекаючи явно знущань, хоч не підходь.

 – Вставати збираєшся? – піднімаю брови. Антер тут же схоплюється і починає натягувати халат, не потрапляючи в рукави.

 – Спокійніше, спокійніше, – кажу, прямую до пульта.

 – Пані! – скиглить бідолаха, знову впавши на коліна, і повзе до мене. Халат висить на одній руці – на другу він так і не встиг його вдягти – і тягнеться по підлозі слідом. Да вже, жалюгідне видовище, як же потрібно довести нормальну людину?

Кладу пульт на стіл, побоююсь випадково зачепити кнопку. Хто його знає, чого ще надумає?

Хлопець знову хапається за мої ноги, цілуючи коліна. Його відчутно б'є лихоманка:

 – Будь ласка, пані... я зроблю все, що накажете... не карайте, я просто ще не знаю ваших правил, висловіть, що від мене потрібно, я буду виконувати...

 – Піднімись будь-ласка. Я не збиралася тебе карати, хотіла прибрати цей дідьків пульт від гріха подалі.

Він затихає у моїх ніг, умкнувшись лобом в коліна, майже відчутно стрясається нервовим тремтінням, але зі значної довжини медроздруківки я прекрасно розумію, чому.