29.09.

Антер

Як же огидно. З цими господарями ніколи не знаєш, чого очікувати. Спочатку вони наказують встати, а потім включають батіг, тому що ти або встав не так, або взагалі не мав права цього робити – тебе перевіряли – або... Таке безліч «або», за які можна покарати.

З цієї планети нереально втекти. Не з моїми мізерними знаннями і можливостями. Чи давно я клявся собі, що ніхто і ніколи не змусить мене встати на коліна? А тепер от, схоже, навпаки – ніхто вже не змусить з них піднятися.

Вона розглядає пульт з таким виразом, що мене пробиває озноб. Та я вилижу язиком твої туфлі, та що там туфлі – болотні чоботи, тільки поклади його, будь ласка, благаю, не пробуй... Адже кожному цікаво перетикати усі кнопки, подивитися, як вони діють на нового раба.

Кладе. Здається, зітхаю, боячись, що вона це помітить. Тут не вгадаєш. У когось страх викликає жалість – ненавиджу себе в такі моменти! У когось навпаки, бажання довести до межі, почути благання і крики. Таким намагаюся задоволення не доставляти. Але не завжди виходить.

Жінки на цій планеті ненормальні. Де ти, моя свободо? Втім, те, що на деяких планетах витворяють чоловіки з рабинями, нічим не краще.

– Вставай, – здається, теж зітхає. Незадоволена. Чого ж ти чекаєш, тварюко?

Повільно схиляюся, демонструючи крайню ступінь покірності.

 – М-мм... Антере, ти чого? Вставай, кажу...

 – Вибачте дурного раба, пані... Я не розумію, чого ви чекаєте...

Продовжує наполягати на тому, щоб встав. Ні, я не дам тобі приводу повернутися до пульта. Дивись, я покірний, повністю в твоїй владі, зачитай ти мені вже обов'язки і заборони!

Наближається. Аміра обожнювала, щоб я цілував її ноги, вибачаючись. Навіть просто так вибачаючись – вона вважала, що мені завжди було за що вибачитися, хоча я взагалі не уявляв, чим міг її образити. Намагався догодити так, що сам собі був противний. Ну ця навряд чи дуже відрізняється, на Тарині все баби поведені.

Обіймаю ноги, що наблизилися, з огидою покриваючи їх поцілунками. Мого обличчя їй всеодно не видно, нехай насолоджується.

Ця тварюка штовхає мене ногою в обличчя, відсахнувшись. Сука, що тобі не подобається? Ледве зупиняю себе від бажання витертися – зараз ще образиться, що мені неприємно, і згадає про пульт. Чомусь кілець не видно, у Аміри вони мало не в кожній кімнаті були, а у цієї, може, спеціально обладнана?

Раптом знову пробиває озноб. Це Аміра жадала принижень... ні, не так, принижень жадають всі господарі, нормальні люди на таке навіть дивитися не можуть, вони собі рабів не купують. А ці, зі збоченою психікою, всі жадають... Але Аміра хотіла, щоб приниження рабів звеличували її. А насправді, за правилами, дотик до господаря без його дозволу тягне одне з найстрашніших покарань.

 – Пробачте, пробачте мене, пані! – знову схиляюся перед нею, здається, мене вже майже помітно трясе, я вже майже радий був би, якби вона нарешті натиснула хоч якусь кнопку. Очікування може бути ще більшим катуванням.

 – А ну встань на ноги! – кричить. Розпрямляюсь, чекаючи подальших розпоряджень. Вона зла, як чорт. Невже помилився і вона справді хотіла, щоб піднявся? Може, погано розглянула своє майно?

Попросити ще раз зачитати мені список? До біса. Хотіла б – давно зачитала б. Буде ж мене перевіряти, скільки сама захоче. Деякі і тижнями не казали, що можна, а чого ні. А інші і зовсім змінювали правила в залежності від настрою.

Повільно піднімаюся, продовжуючи поглядати на неї.

 – Що це? – цікавиться вона, і я схиляю голову. Сорочки на мені немає, а штани сповзли, відкривши верхівку напису. Відчуваю, як жар сорому заливає щоки, стискаю зуби. Зараз прочитає, і вирішить продати. Ну і нехай, краще вже на важкі роботи, ніж задовольняти цих ненаситних самок.