Глава друга

Два тижні пролетіли майже непомітно. Реабілітаційні заняття, пара виходів у світ, збираю інформацію, намагаюся скласти ієрархічну схему такою, якою вона є всередині, а не на поверхні. Скоро повинна відбутися перша зустріч зі зв’язковим, хоч би Лерку прислали, душу відвести!

Сиджу в вітальні за перетвореним столом – потрібно терміново зайнятися кабінетом, та все не до того, життя ніяк не нормализується. Включила сітьовик, записую те, що згадую, під іменами в схемі. Пишу шифрами, не приведіть боги попаде кому.

Замислююся, зіставляю все, що дізналася про Трійцю. А чи є вона? Чи не може бути такого, що це якісь підставні дами – адже їх тільки в ЗМІ і видно, – якими керують інші структури?

Та все може бути, мало даних. Хоча для двох тижнів – результат непоганий.

Від роботи відволікає перелив комунікатора вхідних дверей. Швидше згортаю схему, засовую сітьовик в сейф, приховую сейф фальш-панеллю.

Відповідаю. Біля будинку стоїть не хто-небудь, а Корнель власною персоною, сяє посмішкою, на задньому плані дорогезний гравікар.

Радісно вибігаю, відкриваю двері, дивлюся із захопленням і збентеженням, несу всяку нісенітницю про надану мені честь.

За Корнелем плететься напівголий хлопець – торс відкритий, на ногах сірі полотняні штани, босоніж. Раб, думаю з огидою. Між іншим, набагато вищий від коротуна Корнеля, і стрункіший, і молодший набагато. В руках папка з паперами. Симпатичний, м'язи розвинені, як від важкої фізичної праці. Підтягнутий живіт. Худий тільки. Шкода бідолаху, пропадає тут, молодість свою губить...

Струснувши головою, намагаюся не думати: знала ж, на яку планету потраплю. Потрібно відігравати свою роль до кінця.

– Дорога наша Ямаліто, – Корнель вішає на двері батіг – знати не хочу, для чого його використовують! – картинно розводить руки, загортаючи мене в символічні обійми, і навіть тричі цілує в щоки. Здається, для цього йому доводиться підвестися навшпиньки. В очах раба виблискує ненависть – на мить здається, він зараз стрибне і згорне господареві голову. Але ж ні, стримується.

– Ну як ти у нас, призвичаїлася?

– Так, спасибі, вже набагато краще, – відповідаю, запрошую в вітальню. Корнель вальяжно заходить, кивнувши рабу, щоб теж не топтався на порозі. Оглядає моє скромне житло, не дозволяє собі виказати зневагу, галантно цілує руку, називає чудовою пані, уточнює, чи подобається мені на планеті, чи всього в достатку, чи не ображають – і так далі, і так далі.

– Ось, – раптом вказує на хлопця, – вирішив тобі подарунок зробити.

Нудота приливає до горла, не знаю, як стримуюсь, щоб не спалахнути. Так це мені подаруночок?! Усе життя мріяла!

Зображую посмішку, нібито не зовсім розумію. Корнель дістає невеличкий сірий сенсорний пульт, забирає у раба папку:

– Тут всі документи, підпис свій поставиш. А це – управління.

Задоволено посміхається, думаю, може, мені кіборга якого дарують?

– В якому сенсі – управління? – перепитую. Краще б не питала, дурна, бачила ж пульти у інших.

– А ось, – вимовляє Корнель і вдоволено жме на кнопочку. Хлопець вигинається, стискає зуби, зіниці розширюються. Та йому ж боляче, доходить до мене. Що ж це таке? Падає на коліна, на підлогу, зі стиснутих губ лунає глухий стогін. Вириваю у Корнеля пульт.

– Не терпиться? – усміхається, козел. Киваю, потрібно ж легенду підтримувати.

– Ну розважайся, – каже, кладучи папку на стіл. – Це я ще слабенько, зараз оговтається. Тільки давай перепочити, а то не витримає. Я знаю твою історію, так що можеш відігратися.

Корнель, задоволений собою, підморгує. Не в силах вимовити ані слова, знову киваю. Я на таке не підписувалася!!! Якби не ця демонстрація, я б, мабуть, одразу ж віддала раба назад. Але як подумаю, що його там чекає...

– Олінка моя вибирала, – з гордістю за доньку повідомляє щасливий батько.

– Дякую! – радісно посміхаюся. – Де підписати?

– Бачу, що догодив, – розпливається він в усмішці, відкриває папку. Майже не дивлячись, лише фіксуючи документи, проставляє свої нинішні підписи в потрібних місцях. Не віддам бідолаху жодній сволоті!

Поки переглядаю і підписую, Корнель підходить до лежачого на килимі хлопця, штовхає ногою під ребра:

– Ну що розлігся, як там тебе... Антер, здається? Піднімайся. Годі придурюватись.

Хлопець, здригаючись, перевертається на живіт і починає повільно вставати.

– Куди! – Корнель задирає ногу і вдаряє в плече. – Забув, як при господарях стояти потрібно?

– Вибачте... господарю... – хлопець переміщається на коліна, да вже тут маму рідну забудеш, в очах пелена болю і страх полоще.

– Ото ж бо, – Корнель підходить до мене. – Гаразд, залишаю тебе, грай, почитай опис. У нього чіп в мозку, до больових центрів підключений.

Здається, я мало не вилаялася – гарно так, міцно. Одна справа знати теоретично, і інша – бачити перед собою справжню живу людину. Та що ж ви усі творите, сволота! Мерзотники! Півжиття б віддала, щоб втекти звідси!