26.09.

Антер

Покараний. Колотять дрижаки. У невеликому голому кам'яному приміщенні більше нікого – сьогодні «пощастило» лише мені. Через годину-дві їй набридне, вилікує мою спину і знову викличе. Як же мене від неї нудить.

На цей раз вона про мене не забуває. Зрідка балується кнопками, які передають через пульт сигнали болю в мій чіп, так що через годину я вже спітніллий, тремтячий і згодний на що завгодно, лише б припинити тортури.

Як і сотні разів до того. Клянуся собі більше не суперечити... І мрію про те, що вдасться втекти.

Але це все ж Тарин. Тоді хоча б померти.

Виходжу з медкабіни. Точніше, вилажу – вона чекає, і не приведіть боги при ній піднятися на ноги. Я не встаю, тільки не треба більше болю, будь ласка... Краще вже назад на астероїд! Там було в сто крат важче, але наглядачі батогами били зрідка, щоб підстьобнути, та не позбавити працездатності. А страшні кнопки – тільки в разі втечі. І штиркнув же мене демон спробувати втекти на поштовику. І навіть майже втік, майже вийшов з радіусу дії пульта. Майже не зловили, посміхаюся гірко. Якби знав, куди потім потраплю, краще б і не смикався.

Аміра підходить, нудотний запах її парфумів і якогось втирання, її тіла, огидний сморід, що в’ївся назавжди, чорт, здається, зараз мене знудить... Бачити не можу її ноги.

Позиви майже нестерпні, може, спеціально з ранку в їжу підсипала чого? А що, гарна розвага. Хоча, напевно, тоді поостереглася б підходити сама.

Судорожно сіпаюсь, відвертаюсь, шлунок підтискається до горла і мене вивертає прямо на килим. Аміра з вереском відскакує, лупить мене забризканими ногами:

– Ти що собі дозволяєш, раб?!

– Вибачте, господине, напевно, з'їв щось не те...

– Ти хочеш сказати, що я погано вас годую?!

– Що ви, пані, ви найкраща господиня з усіх, що у мене були... – здається, обличчя судомить, тварюка ти, найкраща. До зубів знову приливає, зчепивши їх намагаюся ще щось додати.

– Чого мимриш? – сердито. – Прибрав за собою і марш назад в кабіну! Вилізеш – я з тобою розберуся.

Запускаю прибиральника, з цієї станеться схаменутися і змусити мене прибирати руками, але вона відволіклася на новенького, щось йому втирає. Здається, йдуть відмивати її ніженьки. У голові паморочиться, нічого не тямлю, знову лізу в кабіну.

Коли вибираюся назад – вже не нудить, але хочеться впасти. Кабіна повідомляє, що мені необхідний якийсь препарат, якій закінчився, потрібна дозаправка, але господиня не збирається переводити їх на мене, вважає, обійдуся. Намагаюся не хитатися, вона сидить в кріслі, новий масажує її ноги. Господиня кривиться на моє наближення:

– Ну, покажи мені, на що ти зараз здатний...

А на що я, по-твоєму, можу бути здатний?!

– Щось останнім часом на тебе занадто багато пігулок йде, – заявляє, – дорого обходишся.

Стою на колінах, погоджуюся, вибачаюся, кажу таке, про що згадувати потім бридко, з огидою думаю про пігулку, яка заливає свідомість, викликає нудотне, осоружне збудження, після чого доводиться наближатися до цього жирного дряблого тіла, і нікуди не дітися від смороду, і неможливо відмитися... А потім лежиш на своєму матраці, мовчки скиглиш, закушуючи кут подушки, ненавидиш себе і зневажаєш, і не відчуваєш ні чоловіком, ні просто людиною – річчю, безправним рабом, який потрібен єдино для того, щоб виконувати будь-які забаганки господарів, і з соромом розумієш, що будеш їх виконувати, тому що одного натискання на кнопку досить, щоб забути про те, що таке гордість, гідність, свої бажання...

Але ж ні, у неї вже є нова іграшка, а я занадто дорого обходжуся. По-хазяйськи невдоволено обмацує мене, благаю себе хоч разок, ну будь ласка, уяви собі іншу, красиву, ласкаву, добру... та такі хіба існують? Ну уяви сексуальну, молоду, струнку... Не хочу ніяку, не можу, зараз знову нудити почне.

– Так, – розчаровано, – пора продавати, зовсім від тебе нічого не залишилося. А такий молоденький, такий гарненький, я прямо натішитися не могла, який чоловік попався. Думала, як навчу тебе – довго заміни не захочу.

Мовчу. Відпусти. Я посплю трохи, зберуся з силами... Можливо...

– Покарання! – повідомляє радісно. Здається, схлипую, починаю благати, Кнат сміється, урод, почекай, і до тебе дійде. Вона задоволена – не те слово. Демон, замовкни... замовкаю: марно. Закушую губу.

– Ну що ж ти, – каже, – мені сподобалося, можеш продовжувати.

– Прекрасна пані скасує покарання?

– Продовжуй, там подивимося.

Продовжую. А раптом скасує. Ненавиджу себе, противний собі, знаю, що не скасує, отримає задоволення і зробить по-своєму. Убий ти мене вже.

– Кільця, – повідомляє щасливо. – Обличчям.

Піднімаюся після третього дозволу, б'є дрож, обличчям – значить, щось відбірне вигадала, беруся, вона змушує Кната закріпити щільно руки і ноги, боже, що мене чекає.

– Убий мене, пані... – не витримую, шкіриться:

– Ні, так не цікаво, безцінний. Ми зараз послання наступному власникові напишемо.

Бере страшного вигляду прилад, схожий на суміш паяльника і гострого пера. Це те, що я думаю? Господи, здохнути б скоріше! Кладе м'яку подушку, сідає на неї переді мною, підключає інструмент до живлення, дістає чорний порошок, занурює в нього інструмент, підносить до живота. Спочатку продряпує пером, потім припалює порошок, цю погань просто так не зрізати, не звести, начувся...