Гус і Рак

“— П’ять століть тому, — хрипко промовив архіваріус, — сувої й написи на стінах Кладовища часу у Великому місті Соші свідчать: на небі Раару з’явилися одразу чотири луни. Навряд чи це було правдою, адже сучасні майстри-астрологи твердять, що поява чотирьох лун може спричинити непоправні катастрофи. Та, згідно із записами, щойно це сталося — почалися страшні повені, здійнявся несамовитий вітер, який зривав алюдів разом із їхніми будівлями просто в небо.
Поширилася навала комах і птахів, а річки й моря поглинули сушу. Два тижні, двадцять моторошних діб Раар потопав у вогні, воді, блискавках і штормах. Тисячі алюдів загинули в ті часи. Відтоді вже п’ять століть ніхто й ніколи не бажає іншому чотирьох світил на нічному небі”.

***

Над Єштою височіла облямована тонкою смугою синювата луна Брен. Дивлячись на неї, Юхао згадав слова архіваріуса й подумав, що, мабуть, варто розповісти про це Шаде. Усі повторюють «Трьох світил» по десять разів на день, та лише обрані знають, що ці слова насправді означають.
Але Шаде вже спала — розкинувшись на широкому ліжку орендованої ним кімнати у єштинському трактирі «Гус і Рак». Мабуть, то свинна юшка її так зморила. Дві миски навіть для Юхао здавалися забагато, але худенька нецвітка впоралася з ними легко, ще й раками з пивом закусила.
Вона спала тихо, мов спустошена. І якби не синій вогник у її грудях, Юхао міг би вирішити, що втратив її назавжди.
Той дивний, майже безживний сон дівчини відкинув його думки у часи війни, коли він спав поруч зі стогнучими, хропучими побратимами зі шостого південного полку — тими, що випускали своїх шептунців так голосно, ніби закликали духів Лабіринту. Іноді йому здавалося, що все те було лише сном: сотні спустошених і пошматованих алюдів, засідки, варта, саґґари, великі баталії, де вже сам дідько не розбере, хто, кого і звідки. Брязкіт сталі, свист стріл — просто дурний сон, який розтягнувся на кілька років.
У ті моменти все здавалося вічністю, а минуло, насправді, швидко — як і все інше. Ось перший день першого тижня місяця Жовтої луни — мить, і вже десятий день третього тижня місяця Скаліченої. І рік минув.
Трьох світил — вільним алюдам. Немає що й додати.

Щойно зійшло сонце, Юхао вирушив до банку. Він переказав кошти на рахунок Храму за елху, отримав розписку, яку мав надіслати з пеліканом, і перевірив власний рахунок. Там виявилося трохи більше чотирьох золотих номі — сорок вісім срібних, або ж тисяча двісті мідяків. Скажені гроші, якщо замислитись. На них можна було б понад рік знімати кімнати та харчуватися по шинках і трактирах. Скажені гроші — але надто малі, щоб розв’язати теперішню проблему.
У банкіра він поцікавився, чи чув той щось про кхатанських пум і яку ціну можуть мати ці створіння. Невисокий кремезний немиш із зеленим назаї, райшем темного хутра та рудиментарними кажанячими крильцями під пахвами відповів, що чув про них небагато, та з того, що чув — леви ті коштують неймовірно дорого.
Часій подякував за відповідь, залишив банкірові мідяка за розмову й вийшов із кам’яної будівлі банку.
Коли настала друга година ночі, Юхао опинився у трактирі з промовистою назвою "Третій штурмовий загін". Заклад уже поколіннями тримали ветерани чанарських війн, і зупинитися тут могли лише ті, хто мав шеврони військових. Та, як дізнався Юхао, увійшовши всередину, — не лише вони.
— Тры свяцілы, спадар Юхао, — долинуло до часія з відокремленого столика в кутку. — Сідайте, я пригощаю.
То знову був посол Разах — цього разу без охорони.
Юхао підійшов, привітався й запитав:
— Ви не боїтеся тут залишатися?
— Ні, — посол кинув погляд у бік іншого столика, за яким сиділа різноплемінна компанія ветеранів. Ті дивилися у його бік уважно й злобно. — Я, взагалі-то, теж ветеран чанарських війн. І коли я пояснив це трактирникові, він погодився й пообіцяв пояснювати це іншим гостям, щоб уникнути непорозумінь. Сподіваюся, їх не буде.
— Я не був би таким упевненим на вашому місці, — сухо промовив часій. — Але то ваші справи, а в мене тут — свої.
Юхао вже збирався йти, та посол раптово додав:
— Зустріч із вашим… як ви кажете… побратимом? Я вгадав?
— Тут немає чого вгадувати. Але так — ви вгадали.
— І він уже тут?
Юхао повільно оглянув приміщення. Окрім чанара, зайнятим був лише один стіл. Часій не відповів. Натомість пройшов повз компанію ветеранів, які тепер дивилися й на нього недобрим оком, привітався й спокійно пояснив, що пан посол не є його товаришем. Додав, що якби не дипломатичне становище Разаха, трактир уже був би залитий кров’ю саґґарника.
Потому він звернувся до трактирника:
— Не бачили тут чорношкірого сотника нериба з райшем луски блідо-жовтого кольору?
Той коротко похитав головою.
Тед запізнювався. Це було дивно й зовсім не схоже на дисциплінованого, завжди пунктуального нериба, яким його пам’ятав Юхао.
— Добре, поговоримо, — повернувшись до столика із послом проказав Юхао і сів напроти.
— Про що? — обличчя чанара виказувало здивованість. Але не те щоб дуже сильну.
Часій узяв шматочок сиру, що лежав у тарілці по центру столу, поклав той у рота, з'їв, мовив:
— Про вашу пропозицію. Я правильно зрозумів, що ви хочете спробувати не дати алюду пройти Прокляття Звіра?
— Не так, гучно, пане Юхао. Так, ви правильно все зрозуміли. До речі ваш товариш, майстер Грох, вже погодився на мою пропозицію. І я якщо чесно здивований, що ви раптом похитнулися у ваших суворих поглядах. Невже щось сталося і вам аж так потрібні гроші?
— Це не важливо, — відсік Юхао. — То ви кажете Грох погодився, але на що саме?
— От це вже не ваші клопоти, пане Юхао. Від вас мені потрібні військові навички. Раптом щось піде не так, треба буде прибрати сліди мого… нашого експерименту. Погодьтеся навряд тут у Єшті комусь дуже хочеться мати справу із огидю. Та й все буде відбуватися у моєму маєтку, і я не бажаю аби він фігурував у місцевих новинах. Уявіть крики глашатай на площі: із будинку посла чанарів вирвалася огидь! Некості не поважають Храм Літ! Ганьба! Куди дивиться Рада?! — і таке інше. У нас досить складні відносини зараз, я не хочу ускладнювати їх ще більше. Але і не можу відмовитися від задуманого. Цей експеримент станеться все одно. Якщо не зараз, то кілька років потому. Хтось, як і я, знайде певні сувої некротів, або ж сам зрозуміє деякі… процеси нашого буття. То чому б нам не бути першими, хто його проведе?
— Гм, — Юхао гмикнув обдумуючи почуте, запитав після: — Є професійні найманці, у вас, зрештою, є охорона, чому я?
— Пане Юхао, це дуже проста логіка. У вас я можу бути впевнений на всі сто відсотків. Смерть то ваша професія. Жоден найманець чи стражник, та навіть найвправніший розбійник не мав стільки спустошених алюдів як ви. Згодні?
Юхао згоден не був. Але у теперішніх обставинах його позицію диктували не тільки його власні переконання.
— Десять і один золотий, пане Разах. Стільки буде коштувати ця елха.
Чанар усміхнувся, кивнув і мовив:
— На менше я і не розраховував.