Завеликі борги

"812 рік від п.к. Коли Гіддалар Перший Засновник (так його назвали наступні покоління синів імперії) захворів, він дав наказ старшині шукати його нове втілення і виховати його згідно зі Шляхом Дюнадара. Волею Оариса Гіддалар Другий Кривавий зародився в одному із синів імперії, у підкореному князівстві Долх.
Частина племен чанарів після поховання Гіда Першого, не прийняли новознайдену дитину Первістка. Вони вважали, що з сина імперії вийде, в кращому разі, хороший примпіл, але ніяк не другий Гід.
Наступ чанарів припинився. Почалися міжусобні сутички, що поступово перейшли в громадянську війну.

822 рік від п.к Вісімнадцятирічний Гід Другий приїжджає до ніксанської столиці Тоуї та укладає мир між чанарами, що підтримують його, та Алантикою, князівством некротів. Він обіцяє їм що віддасть захоплені раніше землі в обмін на підтримку.

827 рік від п.к. Гід Другий виграє війну проти Відступників, вбиває у двобої князя некротів Лафіра, і оголошує всі підвладні йому землі Чанарською імперією Шляху Дюнадара, а князівство Алантика стає імперським протекторатом і є таким аж до самої Ніксанської чуми 903 року".

***

Юхао припинив свою оповідку. Він вихопив ніж, зайняв стійку зручну для захисту і атаки. Шаде випустила із рук букетик, теж дістала ножа і стала за спину часія.
У червоних променях утопаючого сонця на битому шляху з'явилася чимала компанія дивно вдягнених і озброєних алюдів. То була засідка. Троє попереду, двоє позаду. Ще двоє виринули з кущів по боках битого шляху і тримали Юхао і Шаде на прицілі натягнутих у тятивах стріл.
Занадто багато їх, із прикрістю подумав Юхао. Занадто багато. З цієї бійки живими їм не вийти, навіть якщо чудом спустошать більшу частину.
— Трьох світил, вільним і не дуже, — говорячи це ватажок некіт (це і не дивно, у цього племені природний дар вистежувати інших), який стояв в кількох кроках напроти Юхао нахилив голову аби побачити Шаде, — алюдам. Привіт, люба. Ми тебе майже втомилися шукати.
— Твої знайомі? — кинув за спину Юхао.
— Вперше бачу, — хутко відповіла нецвітка.
Її голос не мав і краплі впевненості, часій це відчув.
— Ой, так вже вперше, — мовив некіт і усміхнувся. Інші розбійники повторили за ним. — Аби вперше, люба, то навряд ти б мала перед нами борги. Мала б просто віддати, що маєш. А так…
Юхао все зрозумів. Принаймні йому так здалося, і оскільки він не мав бажання говорити вічно і ходити довкола і поруч, вирішив рубати з плеча.
— Скільки вона тобі винна?
— Припини, — приснула нецвітка, на що одразу почула коротке і гостре: потім.
— Спочатку познайомимось, — некіт схрестив руки на грудях, став розставив ноги ширше плечей. — Я Хан. 
— Юхао, — відповів Юхао, — Часій Храму Літ, десятник шостого південного полку. Якщо тобі відомі закони Об'єднаних земель, вбивство часія карається катуваннями й четвертування по третьому дню. Свідок, що не заподіяв перешкоди вбивці, і якщо жовтий не знищить його, отримує тридцять п'ять ударів кхатанським батогом. Якщо ви не знаєте що це, — Юхао пробіг очима тих хто був у його полі зору, намагаючись зустрітися поглядом з усіма нападниками. — то знайте, не всі витримують і двадцяти. А після третього десятка навряд вийде не залишитися калікою до самої елхи. — Юхао витримав паузу, додав: — Про мою смерть інші одразу довідаються. Я думаю ти про це чув.
Насправді це була казка. І ніхто б звісно не дізнався б, доки не знайшли б тіло, або якби необізнаний в законах свідок не з'явився у Храмі. Проте довкола Храму і храмовників ходило багато міфів і часом дуже корисних. Як зараз, наприклад.
— Цікаві речі кажеш, часій Юхао. — сухо мовив ватажок. — Але нам до тебе діла немає. Гарно, як помреш, щоб забрав одного з моїх дурників, але то лотерея, а у ній і я можу витягти щасливу бочечку, або боржниця. Ні, дякую. Та й з Храмом сваритися ми тим паче наміру не тримаємо. Ми хоч і діти битого шляху, а все ж не ідіоти. І на елху і я, і мої товариші потрапимо у відповідний час. Ха. Якщо звісно доживемо, до того часу. Ні. Не ти. У нас справи до любої Шаде.
— Скільки? — повторив Юхао.
— Сподобалась? — питанням на питання відповів некіт. Він посміхався і мружив жовті очі. Додав помовчавши: — Ти робиш помилку часій Юхао. Велику помилку.
— Скільки? — стояв на своєму часій.
— Сорок золотих номі. Якщо точно, сорок золотих номі і 13 срібних длари. Саме стільки у нас було допоки вона нас не обікрала вночі.
— Я нічого не брала, — тихо мовила Шаде так щоб почув лише часій. — Цей волохатий виблядок бреше.
Юхао помовчав, подумавши відповів ватажку:
— Це завеликі гроші. Ти впевнений що вони в тебе були?
Розбійник засміявся, інші теж реготали. Непохитними були лише пара лукарів. Вони не сміялися. Вони були готові стріляти.
— Я, часій Юхао, — відсміявшись мовив ватажок, — читати не вмію, не навчений, але дуже гарно рахую. Там було стільки, скільки я сказав. І за її життя я меншого не візьму. Слухай, віддай нам її, га? Ми поспілкуємося, порозпитуємо, а як скаже де гроші — одразу тобі повернемо.
— Жри гівно, Хан! — викрикнула нецвітка. — Я нічого не крала. В тебе нічого.
— Бреше, — мовив ватажок уважно дивлячись на Юхао. — Постійно бреше.
— Гаразд, — повернувся до розмови часій. — Я виплачу її борг. За тиждень. Тут, на цьому місці.
— Ох… Тиждень це довго… — розбійник почухав підборіддя, — Проте добре. По руках. Але якщо не з'явишся, — тепер його погляд був спрямований на Шаде, — Ми знайдемо тебе люба, знайдемо, як сьогодні, і візьмемо з відсотком за цей самий тиждень. Бувайте. — ватажок перевів погляд на лукарів, мовив: — Пішли хлопці! Поки підемо.

Решту шляху до Єшти, Шаде і Юхао говорили небагато. Нецвітка сказала, що не треба було за неї вступатися, і коротко пояснила, що такий великий борг Хан на неї повісив оскільки, коли вони побили горщики й вона вирішила втікти, їй довелося отруїти кхатанську пуму ватажка, яка дуже допомагала у їх розбійничій діяльності і яку той дуже любив. Юхао вислухавши її лише коротко відповів, що те як він вчинив було необхідно. Проте, десь глибоко в серці, розумі і назаї, він і сам не дуже зрозумів чому. Чому вирішив допомогти їй? Адже у нього не було необхідної суми. Навіть половини. І все ж... він вже придумав як все буде. Принаймні мало бути. У складних обставинах, кажуть, звивинами рухаєш швидко. Дуже швидко. І навіть назаї не встигає. Так теж часом додають, хоча це і не так. Назаї встигає за всіма думками алюда. Дехто пише, що частину із них він алюду дарує із доброти, аби той не був зовсім дурним. Гм… Гмикнув Юхао про себе, і подумав, що дивно якось, казати про доброту того, чия справжня природа невідома, а головне невідомо, чи відчуває щось сам назаї, проте алюдам часто хочеться неможливого. Чомусь, але дуже і дуже хочеться.