Ґлорець

— Убий його і забери собі це золото, — прошипіла княжна повернувшись і втупившись на охоронця. Небджіл на неї не дивився. Він уважно вивчав мішечок і того, хто поклав його на стіл.
— Він не може, панна, — повернувшись на місце відповідав за здорованя Ходок. — Тому ж, чому і я не можу з вами спати: ми з іншого тіста зліплені. Я, от, зневажаю таких, як ви, хоч і бачу уперше. — Ходок помовчав. — Знаєте, чому ви нічого не знаєте про вашого охоронця? Тому що і його ви вважаєте держаком. Тільки держаком сокири. Скажіть, я не правий?
Звісно, княжна не відповіла, а тільки отруйно фиркнула.
— Я чув, — продовжував чанар, — що князі Баруду ставляться до своїх підданих не найкращим чином. І якщо чесно, думав, що місцеві це перебільшують, як і багато чого іншого — виявляється ні.
— Гаразд, — раптово проричав небджіл, піднімаючись. Він зробив крок, його сиві дреди ледь не торкалися стелі, потому простягнув руку обліплену чорно-жовтим райшем хутра й взяв вузлик.
Здоровань подивився на Ходока, потім на юну темнооку дівицю і кинув: — Піду подивлюся, що там із возом.
— Ти! — спробувала обуритися княжна, однак жилава смаглява рука чанара затулила їй рота. Коли небджіл переступав поріг Ходок уже взявся душити молодицю. Вона мала намір вдарити його рукою, брикалася, смикалася, але все було марно. Сухі руки чанара виявилися міцними, немов клешні рогача, і намертво стиснули їй рот і затиснули ніздрі.
Двері зачинилися, але за кілька подихів вони беззвучно відчинилися знову, і в приміщення вбігла Лілен.
— Ні, Ходок! — голосно прошипіла сусідка, побоюючись повернення смугастого гіганта. — Відпусти дівчисько.
Смагляве обличчя сусіда було таким самим відчуженим і порожнім, наче він кидав камінчики у воду, а не позбавляв княжну багатоногого.
— Ця дівчина обіцяла спалити Верхів'я, якщо я не погоджуся...
— Я знаю, я все чула, — перебила його Лілен.
Княжна Інара вже не смикалася. Схоже, її тіло змирилося. Ходок бачив таке не раз. Однак, вона ще була жива, оскільки багатоногий поки що не покинув свого синього кокона.
— Прошу тебе, Ходоку, — він бачив, що Лілен була готова кинутися на коліна, — невже Вінх би це схвалила.
— Вінх мертва, — крижаним голосом відповів їй сусід і різким рухом повернув довговолосу голову вбік. Різко, до хрускоту хребців у шиї. Синій назаї вилетів, покружляв кімнатою і застрибнув у кокон Лілен. Там він з’єднався із своїм соплемінником, і зник. Зник назавжди.
— Ходок… — зронила сусідка.
Ходок опустив мертве тіло на підлогу і тихо промовив:
— Біда до біди.

***

— День жалоби сьогодні, — хрипів небджіл, дивлячись на Лілен. Вона мовчала. Чанар теж. — Але закон є закон.
Ходок не відповів, а тільки простягнув здорованю руку, той не роздумуючи потиснув її. Проричав:
— А знаєш, чанаре, цікаво було б колись битися із вашим імператором. Як гадаєш, я б зміг його вбити?
Голова Ходока гуділа. Від думок, від недавньої бійки, від минулого і теперішнього, а ще більше від незрозумілого майбутнього. Знову вигнання, знову втеча... Проте він зібрав до купи кілька речей й відповів:
— Я бачив, як один ґлорець став Зірою, обраним для бою, і загинув. Скільки б я не жив тут, найманцю, я все ще знаю, що можна вбити чанара, війна може забрати сотні із нас, але Батько лишиться і він буде далі нести свій Шлях. Імперія вічна. Ця думка лякає мене, а страх цей привів сюди. І він не безпідставний. Подивись, — Ходок не вказав на що точно дивитися небджолу, він просто помахом руки викреслив півколо, — Мою тутешню дружину забрала хвороба, яка не чіпала мене. А сьогодні я був вимушений вбити дочку князя, якого врятував. Ти думаєш це випадковість? Збіг? Ні, це не збіг. Я отримав прокляття Гіддалара. Прокляття за те, що зрадив Його.
— Дурниці ти якісь говориш, — вислухавши чанара проричав гігант. — Праматір намалювала твою долю. Не старалася просто, бо ти вбиваєш жінок.
— Ти не розумієш... — Ходок зітхнув, а ґлорець на те тільки випалив усміхаючись:
— Так я й не намагався. Гаразд. Досить вже балачок. До твоїх поки що навідаюся, а там...
— Вони не мої, — заперечив Ходок, розуміючи, що йдеться про легіонерів.
— Скажеш ці твої? — гігант ткнув чорним пальцем у бік Лілен.
— Гарної дороги, — коротко відповів чанар.
— Хе. — небжіл усміхнувся. І перед тим, як пустити гніду в дорогу, все ж таки запитав, — Золото де взяв?
— Заробив війною, — сухо відповів Ходок, — сховав, нещодавно повернув.
— Хе. — повторив темношкірий і, почавши наспівувати якусь дурну дитячу пісеньку, повів кобилу геть від селища.
Лілен весь цей час стояла позаду. Мовчала, слухала, не знала як далі бути та що казати. Проте чанар порушив мовчанку:
— Я… — Ходок запнувся, але додав: — Я тобі подобався?
Жінка кивнула. Машинально, не роздумуючи.
— Гаразд. — Ходок ще трохи помовчав. — В мене лишилися гроші. Ти поїдеш зі мною?
— Куди? — зронила Лілен.
— Туди, — і Ходок показав засмаглою рукою на схід, у бік королівства Піза.
Лілен згадала обличчя княжни, мертве і пусте, загадала її синього, що випурхнув в її груди. А ще слова про прокляття. Їх теж вона згадала, але чомусь, тільки Прабатько відає чому, вона знову кивнула.
— Чомусь так і думав, — відповів на її кивок чанар, і сумно усміхнувся, а потім вперше взяв її руку у свою, жилаву і засмаглу, і вони разом на мить подивилися на облямований синій місяць Брен. Він був десь там, в чорному океані ночі, такий самий байдужий до них, як і вони до всього що було, є і буде. Від цієї миті й назавжди.