Княжна

Коли чорний кований візок, прикрашений завитками, зупинився навпроти хвіртки, сонце вже хилилося до заходу. Ходок, відчуваючи звабливий аромат смаженої курки, подумував якомога ближче підійти до джерела. Ну от не міг він встояти перед кулінарією Лілен! Ніколи не міг.
— Трьох світил землі і морю, — привітався Ходок з юною дівчиною-непташкою, подаючи руку темношкірому велетню-небджілу в шкіряних штанях і зі стьобаним наплічником на правій руці. Судячи з усього, кучер, а, ймовірно, й охоронець на додачу, мав також піхви з довгим полуторним мечем, що на тлі здорованя не здавався таким вже й великим. Сиві дреди і зелений назаї підказали Ходоку, що небджіл належить до глорських найманців. Чанару доводилося бачити їхні загони у дії. Добрі воїни, але з дивними звичаями.
— Навзаєм, — відповіла дівчина, спустившись з воза.
Зробивши два манірні кроки, вона зупинилася біля хвіртки й, як і місцеві зазвичай, задивилася на гойдалку, прироблену до товстої гілки горіха.
— Ви, панні, зупинилися, щоб дізнатися, що це? — запитав Ходок, заклавши руки за спину і вирівнявши спину краще, ніж раніше.
Небджіл у цей час витягнув з-під сидіння величезний молоток, обійшов візок і опинився на протилежному від дівчини боці.
— Княжна, — поправила чанара непташка, чиє волосся біля коріння було чорним, а кінчики закінчувалися рудим пір'ям й додала: — Ні, карета зламалася.
Молоток злетів, пролунав дикий дзенькіт металу, і праве заднє колесо злетіло з осі.
Жоден мускул на худому обличчі дівчини в той момент не здригнувся. Вона продовжувала дивитися на гойдалку і ніби випадково запитала:
— Дозволите? Я, здається, зрозуміла, що з цим робити, — вона підняла тонку руку з довгими пальцями й вказала чорним — пофарбованим — нігтем попереду себе.
Ходок послухався. Він дивився на шляхетну дівчину в червоній сукні, але бічним зором значно уважніше стежив за тим, як небджіл із непохитним обличчям кладе молот на місце й зупиняється в дівиці за спиною.
Княжна каталася, весело вигукуючи "ух!". Ходок стояв поруч з охоронцем (чи, радше, навпаки) і чекав моменту, коли нарешті він зможе дізнатися справжню причину візиту. Момент не поспішав, тож чанар вирішив узяти ініціативу у свої руки. Він підняв голову і запитав гіганта:
— Яке в княжни ім'я?
Емоції не відбивалися на темному обличчі, однак за тривалістю паузи Ходок зробив висновок, що велетень зважував: відповідати чи промовчати.
— Інара азах Менг, молодша дочка князя.
— Ось як. Навіщо ви тут, знаєш?
Небджіл похитав головою.
"І, правда, — думав Ходок. — Чого це я вирішив, що шановна панна звітує перед головорізом".
— Хто це придумав?! — розгойдуючись, запитала дівчина.
Ходок же знову відчув запах смаженої курки й сумно випустив ввібране повітря.
— Не знаю, княжна. Мене робити гойдалки навчив один брат легіонер. Нічого складного, по суті. Дві мотузки й лавочка без ніжок.
— Та-а-а-ак! — погодилася гойдаючись непташка. — Важкого й справді нічого, але як весело!

Пізніше, коли гості увійшли до хати, Ходок запропонував дівчині присісти на стілець зі спинкою, небджолу вказав на табурет. Коли ж той затріщав під вагою гіганта, темношкірий пересів на підлогу схрестивши ноги. За табурета мовив: "Віддам грошима". Ходок кивнув. Меча небджіл поклав на ноги. Тримав його так, ніби був у будь-яку мить готовий вихопити. Утім, саме так і тримав, саме до цього готовий і був.
Ходок сів навпроти княжни, їх розділяв невеликий круглий стіл.
— Чим зобов'язаний? — поцікавився він.
Дівиця не зволікала з відповіддю:
— А в тебе тут мило, — бризнув дзвінкий голос. У неї залишалася задишка, але ледве-ледве помітна. Про те, що в Ходока в домі мило, княжна зробила висновок, відповідно до маневру її темних очей із великими райдужками, мабуть, із того, що його покійна дружина дуже любила робити гербарії. Вінх акуратно поміщала висушені квіти в тонку тканину і прикріплювала їх до круглих дерев'яних рамок, розвішуючи останні на стінах. А можливо, через велику кількість свічок на підвіконні. Вони в обміні, на ярмарках, обходилися дуже дорого, але свічки були другою пристрастю Вінх, і Ходок, хоч і не розумів, навіщо стільки за них віддавати, все ж не сперечався з дружиною. Він ніколи з нею не сперечався. Принаймні так, як могли це робити місцеві: із криком, образами чи, навіть, застосовуючи силу.
— Тринадцять, — озирнувшись і подивившись у темні очі Ходока, продовжила гостя: — Тринадцять — магічне число для мене. Воно дуже красиве, правда ж?
Ходок непевно кинув. Він поки не розумів, про що вона. Та продовжила:
— У мене були майже всі, крім неморів і чанарів. І я, до вчорашнього дня, вважала, що так буде завжди. Але мій батько проговорився, точніше, я підслухала історію його порятунку... не важливо. Загалом, я дізналася, що у Верхів'ї є ти. Гэты самы Чанар. І ось я тут. 
Ходок мовчав. Йому слід було бути обережним. Про це нагадували й вилиці, що все ще гуділи, і рука, що боліла, і легкий холодок, що сновигав вгору-вниз по спині. Але він не звик до того, щоб його використовували в подібних речах. Поводилися, як із рабом. Погрози, образи, відраза — це ясно. Ясно і зрозуміло. Але не як з рабом. Ще й ця її спроба пародіювати чанарську мову. Як давно він цього не чув і не бажав більше ніколи чути.
— Якщо я правильно вас зрозумів, княжна, ви сплутали мене з держаком лопати, — він відповів дивлячись точно в її великі темні зіниці.
— А ти зухвалий, — смикнувши повіками з пишними чорними віями палко відповіла непташка. — Ти мені подобаєшся. Тепер навіть більше. Добре. Скільки ти хочеш? 
"Скільки я хочу? Гарза... " — подумки проскрипів Ходок. Але він зрозумів. Зрозумів, що йому від неї не звільнитися, а наступні її слова, пущені на випередження, не тільки підтвердили це, а й погіршили справу. Можливо, його думки надто сильно спотворили його обличчя. Не помітив, прогавив, зовсім втратив хист...
— З іншого боку, — продовжуючи свердлити Ходока поглядом, говорила княжна. — Схоже ми не сторгуємося. Дуже прикро. Проте, дивлячись на все це — вона обвела очима приміщення, крутячи головою, — Верхів'я — твій дім. Сусіди твою хатину палити не намагаються, виходить ти обжився. А ще це означає, що тобі навряд чи припаде до смаку, якщо з місцевими щось трапиться, правда?
Ти ж добре знаєш, що у наших володіннях багато розбійників, та й пожежі становлять велику загрозу. А війна... Війна із твоїм братом може початися в будь-який момент, тож батько може вирішити, що треба зібрати куди більше податків. Значно більше. Рекрутинг... Багато ризиків і всі вони ну дуже не казкові. Наскільки я встигла зрозуміти в метафорах і натяках ти сильний, тож можеш собі уявити суть нашої розмови. Я, повір мені, дуже мила дівчина, але образ і відмов не терплю. І взагалі, коли ти наступного разу зможеш трахнути таку як я? Прабатько, я ще повинна тебе вмовляти?
Ходок перевів погляд на небджола. Його обличчя говорило мало, але в принципі можна було зрозуміти, що гігант від такої пропозиції не відмовився б, а ще — що він вважає Ходока ідіотом. Не менше, ніж його княжна.
Погляд Ходока знову ковзнув. Тепер це була мерта Вінх. Вона лежала на підвіконні, серед маленьких і великих свічок. Мушля була блакитною, але в червоних променях сонця здавалася сизою.
— Скільки тобі платять? — запитав Ходок подивившись на велетня.
Запитання чанара його безумовно здивувало, але княжну воно здивувало набагато більше.
— Що?! — розлютилася дівчина.
— Вибачте, я не у вас питав. То скільки?
— Чотири срібні длари на тиждень, — усміхнувшись, проричав небджіл. Йому очевидно було цікаво, куди хилить перебіжчик.
— Значить один золотий номі за місяць, і як підсумок — дюжина без двох за рік. Тобі на вигляд близько тридцяти. Тобто до кінця життя ти зможеш потримати в руках близько двох сотень. Я правий?
— Хе, — не скидаючи з обличчя усмішку кинув темношкірий.
— Ти ж із глорських? — уточнив Ходок, тої ж миті дівчина схопилася:
— Досить! — заревіла. — Що за розмови?!
— Ви сядьте, сядьте, — холодним голосом наказав дівчині Ходок і, повернувшись знову до небджола, повторив. — Ти з глорських?
Здоровань кивнув.
— Я пропоную тобі сто п'ятдесят золотих, якщо ти вийдеш зараз із цієї кімнати.
Повисло мовчання. Ходок досить швидко його порушив, мовивши до не менш розгубленої, ніж розлюченої княжни :
— Ви освічені, юна панна, і дуже наполегливі. Розуміючи як перше, так і друге, я змушений вдатися до незграбних методів. Один книжник мені казав: потрібно рубати голови там, де слово безсиле. Потрібно рубати голови тим, хто не звик відступати. Потрібно рубати голови тоді, коли хтось вважає тебе держаком від лопати. Гаразд. Цього він не говорив, але думаю, ви мене зрозуміли. Ви ж теж сильні в метафорах і натяках. Правда?
— Убий його! — заорала княжна до небджола. — Я наказую тобі!
Велетень не ворухнувся. Було видно, з його пильного погляду, що він обмірковує пропозицію Ходока, хоч і очевидно, не вірить чанару.
Ходок же пояснив за охоронця:
— Він із глорських, панна, а вони виконують накази й присягаються захищати до смерті тільки наймача. Біда в тому, що я впевнений, що наймач не ви, а ваш батько. Глорець може виконати незначні ваші бажання, на кшталт колеса, але вбити — ні. Я знаю, я бився з ними одного разу, а іншого проти них.
Ходок встав. Він зробив два кроки в бік ліжка біля дальньої стіни, потім присів, підняв мостину. За мить на стіл упав вузлик, дзвінко брязнувши металевим вмістом.
— Сто п’ятдесят золотих, як я й казав, — відзвітував Ходок. — Перерахуй.