Староста

"Ось і пів дня пролетіли", - подумав чанар, дивлячись на червоні осколки мерти на своїй долоні. Потрібно було десь узяти нову, адже вдома залишалася тільки мерта Вінх, а нею він вирішив не користуватися. Зберігати на пам'ять, як зберігав би дрібку праху, якби вони з Вінх були в імперії, і якби він провів її поховання згідно з чанарськими традиціями.
Лікар Енгу оглядав лежачого на ліжку Молбра, його брат стояв за спиною цілителя і ставив десятки дурних запитань, які той стоїчно ігнорував. Ходок сидів у передпокої, поруч зі старостою. Відтоді, як вони зустрілися, староста нічого не говорив і здавалося, а може так воно й було, почувався набагато винуватіше, ніж сам Ходок.
— Помирати страшно, Ходоку, — сказав раптом тихо староста, дивлячись у підлогу. — Страшно вмирати.
Ходок мовчав. Йому не хотілося відповідати якоюсь банальністю, та й, мабуть, староста тільки починав свою промову. Ходок, у цьому не помилився.
— Що стане з цими бовдурами, коли я помру?
"Молбр, схоже, помре раніше, ніж ти", — подумав смаглявий, бачачи перед очима встромлену в мокрий берег Цапки голову молодшенького.
— Хто буде за ними наглядати?
"Було б у мене менше мізків, — продовжував подумки коментувати слова старости Ходок. — Уже сьогодні в тебе було б вполовину менше турбот".
— Як їм втовкмачити, що голова не тільки для того, щоб її носити?
— Розчарування фундамент усякої опіки, — менторським тоном промовив Ходок. — Так говорив книжник, якого мені довелося знати. А ще він казав, що здивувати й порадувати, по-справжньому, може тільки дурень. Розумні — здатні лише виправдовувати або не виправдовувати покладених на них надій.
Староста кивав, хоча було чітко видно, що добра половина слів, сказаних Ходоком, пройшла безнадійно далеко від його здібностей вивуджувати сенс зі звуків мови.
— Гарзова кам'янка забрала мою Ніфу занадто рано. Ти ж розумієш мене, правда Ходок? Розумієш?
У тому, що стосувалося безуспішного виховання двох боровів, Ходок старосту, звісно, не розумів, але ось передчасна втрата коханої жінки — це йому було безмежно близько.
— Розумію, — відповів Ходок.
Двері в кімнату відчинилися.
— Заходь, — сказав Ходоку Енгу і додав, дивлячись на старосту: — За Молбром приходьте завтра і заберіть цього..., — лікар махнув головою, вказуючи позаду себе. — Інакше, я за наслідки я не ручаюся.
Оглядова лікарні являла собою витягнуту кімнату з чотирма ліжками, по два біля кожної стіни. На дальньому, біля вікна, по ліву руку, лежав, хриплячи і стогнучи, молодшенький. На стінах висіли безліч поличок з рослинами в горщиках і просто горщиками, а також закупореними пляшками з усякими мазями, зіллям й травами. Повітря у приміщенні здавалося від їх запаху густішим і задушливішим, нагадувавши літо, якому теплолюбний імперець віддавав перевагу всім іншим порам року.
Сам же лікар належав до племені нерибів — єдиний чорношкірий в усьому селі — мав пишні темні губи, ріденькі вуса і довгий приплюснутий ніс. Його обличчя, ніби брудом, обляпали чорні веснянки. На зріст — з сажень, як і Ходок, тільки трохи більший.
Енгу швидко впорався із зубом, зашив рану, що утворилася. Закінчивши, мовив:
— Усе, готово. А тепер роздягайся.
Ходок кивнув, підвівся, і швидко скинув з себе штани та сорочку.
Лікар вставив в око кругле скельце і більше сотні подихів оглядав червоний райш кістки смаглявого чанара.
— Ну, як? Здоровий? — отримавши дозвіл знову одягнутися, запитав Ходок.
— Добре, — відповідав Енгу. — Усе добре. Скажи, Ходоку, — продовжував, — ти що, занурював Молбра обличчям у ставок?
— Він упав у Цапку, — чесно відповів Ходок. — І, якщо там кам'янка...
— Дурня, — несподівано заперечив лікар. — Якщо вона там, ми всі маємо бути хворі. Але — це "але" Енгу виділив, — ні я, ні ти, ні Молбр, ні всі ті, кого я побіжно встиг оглянути сьогодні на новинах, не мають ознак хвороби. Мене ось що цікавить, я... раніше все забував тебе запитати — серед чанарів зустрічається ця хвороба?
— Ні, — не роздумуючи відповів Ходок, але щоб його відповідь не здавалася такою однозначною, адже вона і насправді такою не була, додав: — Принаймні я про таку хворобу не чув. Ну, до недавна не чув.
— Угу, — промичав нериб. — Ясно, що нічого не ясно. Спочатку ця погань з'явилася в Ніфи, потім Вінх, Йалд... Гарза. Не можу зрозуміти, чому в одних вона з'являється, а в інших ні. Гарячка, ясно, будеш довго поруч із хворим — готуйся. Розлад — слід поїсти з однієї тарілки, швидше за все. А тут... Твоя дружина і Йалд сусіди, але знаючи Вінх, я припущу, що зустрічалися вони рідко.
— Як і з іншими, — кивнув Ходок, — на новинах і святах. Ось тільки з Вінх ми весь час були разом, і були близькі, як чоловік і дружина, і навіть, коли вона вже була хвора, хоч ти й забороняв.
— Угу, — знову промичав лікар. Ходок бачив, що його слова не особливо здивували нериба. Напевно, він щось таке підозрював.
— Тож, — продовжував Ходок, — хвороба ця точно не прийшла з їжі та пиття. І вона не заражає навіть тих, хто їсть з однієї тарілки і спить в одному ліжку. Може, вона щось на кшталт ніксанської чуми?
Питання було радше риторичним, але Енгу на нього відповів.
— Не думаю. Чума забирала лише одне плем'я, а кам'янка... наскільки я знаю, вона всіх може вбити.
— Крім чанарів.
— Не будь так упевнений, Ходоку, — нервово випалив лікар, на що чанар спокійно парирував:
— Не буду, щойно дізнаюся протилежне.
Лікар нічого на це не відповів. Він тільки сказав прийти колишньому імперцю завтра і показати руку. Про шрами — не питав. Як і ніхто у Верхів'ї. Мабуть, вважали, що так Ходок виражає жалобу за Вінх, чи ще щось їхнє, імперське.