Минуле

Понад рік знадобилося верхівцям, щоб із ним заговорити, а не просто дивитися вслід і спльовувати, шепочучи: "чанар". Ходок здогадувався, що так і буде, і непохитно сприймав огиду і гнів, спрямовані в його бік. Він встиг за той час побудувати будинок на виданій йому ділянці, обзавівся невеликим городом і господарством. А потім з'явилася вона. Вінх.
Вона жила в найвіддаленішому від центру селища будинку. Одна.
Вінх була пізньою дитиною, і коли їй виповнилося дев'ять часій припинив життя її батька, а в одинадцять — матері. Її тітка, Кемра, дружина коваля Фенга, кілька років наглядала за Вінх і тим, як та веде господарство. Довчала, чого не встигли навчити її батьки, карала, за що ті теж би стали лаяти.
Так вона сама про себе говорила.
Тоді була осінь, йшов другий рік його життя у Верхів'ї. Ходок сидів у дворі, на спорудженій ним гойдалці — місцеві висловлювали до неї стільки ж ненависті, скільки й цікавості — базікав зі своєю кішкою Нявою, тепер уже покійною. Він узяв кошеня, бо з кимось розмовляти йому було потрібно, а робити це з самим собою виглядало, в його очах, божевіллям. До того ж чанарів вчили любити й піклуватися про тварин, в основному, звісно, саґґар, і зовсім не з сентиментальних поглядів, та все ж турбота про улюбленців була йому прищеплена не гірше за ворожість до інших племен, чи принаймні тих, хто не сповідує Шлях. З другим, він, волею долі, впорався, а ось із першим — не бачив потреби.
— Ти б міг мені зробити таку саму? — донісся до Ходока оксамитовий жіночий голос.
Йому здалося, що вони з Нявою одночасно подивилися в бік хвіртки. За нею стояла жінка непташка (тут у Баруді це плем'я переважало над іншими). Руде густе пір'я-волосся заплетене в товсту косу до пояса, на голові вінок із пожухлого листя.
Вінх була одягнена в підперезану червоним поясом білу сукню, темні чобітки, куталася у вовняну хустку.
— Я не вмію робити котів, — пожартував Ходок. — Це обов'язки Прабатька.
Вінх усміхнулася своєю повітряною, лагідною усмішкою.

Як він дізнався пізніше, їй теж не було з ким говорити, окрім надмірно працьовитої й неговіркої тітки та її ще більш небагатослівного чоловіка. До неї намагався залицятися молодший з дітей старости, але мовчазні підношення свіжого м'яса й таємно залишені букети з кульбаб, прикрашених широким листям лопуха, її не вражали.
"Біда до біди", — це було перше, що сказала Вінх, коли вони одного разу взимку вперше заночували вдвох. Ходок не зовсім зрозумів, до чого це вона, адже її самітництво було очевидно не одне й те саме, що і його, але він погладив її густе пір'я-волосся і, на знак мовчазної згоди, поцілував у рожеву щоку.